Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

Машталір прикурює від вогника запальнички й уважно дивиться: Толя, ти останнім часом виглядаєш потухлим, шо сталося? Нічьо. Вдома проблеми? Да. Може… каже Бодьо. Я не хочу про це говорити, різко перебиваю його, вітчим — це тільки моя проблема. У парку, коли ми доходимо до «чортового колеса», на якому катаються діти з батьками, молоді пари та інші ідіоти, натикаємося на трьох симпатичних тьолок. Діма починає до них приставати, сюсі–пусі, шепочу йому: тобі мало Ахінацеї. Від цих слів Дефіцит втухає, швидко змінюється на обличчі, хмурніє.

— А тебе їбе? — запитує в мене. Дівах ми залишаємо у спокої.

— Діма… — дивлюся на нього.

— Шо ти дімаєш? Тебе їбе, шо я роблю?

— Нє.

— Так сиди тихо і не рипайся!

— Пацани, — каже малий Машталір, — ану зав'язали.

— Сам сиди тихо! — відповідаю Дефіциту.

— Та пішов ти нахуй!

— Діма, у тебе шо, дашок поїхав? — дивлюся на нього шокований від несподіваної зміни в його настрої.

— Альо! — стає між нами Риня. — Розслабилися!

— Пусти! — відбивається Дефіцит від Рині–ноїруки. — Толян, чьо ти блатуєш? Хочеш пізди получити?

— Давай!

— Розійшлися! — стає між нами малий Машталір. Дефіцит продовжує бурчати собі під носа, але Риня його перебиває: тихо!

…пауза; мовчки йдемо до Енергетичної. Малий Машталір дивиться на нас обох і про себе сміється. Чьоти лахаєш? — запитує Дефіцит. Пацани, каже Бодьо, я розумію, шо у вас зараз проблеми, ви двоє на нервах, але ж якого милого між собою сваритися? З Дімою обмінюємося поглядами, на його обличчі помічаю легку привітну посмішку. Толян, каже він, пробач. Це ти мені пробач, відповідаю йому, всьо, зам'яли. Доходячи до Київської, розходимося. Малий Машталір тягне нас до себе грати в нарти, але ми відмовляємося, лише Дефіцит каже, що не проти. Ми з Ринею прощаємося з ними, вони йдуть до Боді. Риня пропонує впасти в нього, я кажу, що матір з'явиться за мною. Риня тягне до себе повечеряти, і я не відмовляюся.

— У бурсу завтра прийдеш? — запитує він.

— Нє.

— А може, прийдеш, там уже кіпіш почався, тебе нема три дні. Пропусків багато.

— Я про це не думаю, — глибоко затягуюся й випускаю дим.

— Це ж середня освіта, дотягнути нада. Пауза.

— Мене вся ця дрібідєнь задрала.

— Толян, ти просто зараз так думаєш, бо в тебе гнилий настрій. Всьо буде нормально. Побачиш, всьо буде чікі–пакі. Ця біда пройде.

— Легко тобі говорити, — викидаю чінарік, він падає біля дерев'яного столика, про нього нагадує ледь помітний димок, який підіймається над травою.

— Ну шо, пішли похаваєм?

— Пішли.

— Да, мало не забув. Де сьодні будеш спати? Вчора твоя мамаша до мене прибігала, думала, шо ти в нас.

— «Де», «де», — навмисне дратуюся, — в підвалі.

— Так, може, в мене?

— Вона прийде. Не хочу її бачити.

Перед фільмом у кінотеатрі «Україна» несподівано зустрічаємо Валіка, другана Петра Григоровича, і Маріну з Донецька, яка в мене кілька днів жила. Риня питає в нього, як діла, а той мудак робить такий кислий вираз обличчя, наче Іван його харить; він мляво відповідає, ніби навмисне показує свою зневагу. А де Петро Григорович? — питаю в нього. Валік неохоче відповідає, що зависає в Карпатах, у санаторії; раптом запитує: а ви без бабок дальше, да? Дефіцит йому шось втирає, але я не чую. Малий Машталір шепоче, що після сеансу викличе цього уйобка один на один. Тим часом Маріна по–дружньому усміхається до мене.

— Как поживаешь?

— Добре.

— А со своей девушкой помирился?

— З якою саме? — кошу, наче не доганяю, про що йдеться.

— Ну с этой, Ляней, или как ее там… Пауза.

— Нєа.

— Напрасно, — каже вона і додає, щоб я особливо не переживав, бо все буде добре, вона це знає.

Понимаешь, я это знаю, подумки повторюю її слова; кумедна кобіта, думаю про себе, з головою, мабуть, не дружить. Валік смикає її, що пора йти. Ми сідаємо на передостанніх рядах угорі, а Маріна з Валіком посередині залу. Починається фільм. Дефіцит сидить від мене праворуч, а Риня ліворуч, за ним малий Машталір. Діма каже, що любить фільми про стародавній Китай.

На екрані через густий і високий бамбуковий ліс, стовбури дерев якого, наче велетенські ноги, грузнуть у важкому передсвітанковому тумані, на конях їде мовчазне військо. Широким планом показують маленького косоокого хлопчика, який прислухається до напруженої тиші. Це малий імператор, шепоче мені Риня, який на цей фільм прийшов удруге. Несподівано з верхів'я бамбукових дерев швидко спускаються на мотузках люди в чорному з мечами. Зав'язується бій. Ух ти! — вигукує Дефіцит. Іде справжня м'ясорубка. Серйозні колись були валки, сміється Риня, всьо па–взрослому. Толян, каже він, у нас тема назріває — тачки вставляти, чьо дивишся? магнітофони, бублики, а ще — поляків бомбити на товар; пауза; є барига, який все буде брати; он Дефіцитові тесть, гигикає Риня, тачку обіцяє відразу після весілля, через місяць будемо на колимазі їздити. Він замовкає, і ми далі дивимося фільм. Армія прикриття малого імператора поволі рідшає, біля нього залишаються лише самі професіонали. Ох пацан валиться! — вигукує малий Машталір, дивлячись на