Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

циферблата, їх цвяхами поприбивали, не хочуть ворушитися — і край. Але година ця мине, неодмінно мине, і вони поїдуть і стануть жити зовсім інакше.

Лягаючи, мама пригасила горішнє світло; в їдальні тьмяно горить тільки одна лампочка, і від того на очі налягає тепла півсутінь. Ось обличчя батька визирнуло з неї, забинтоване і все-таки дуже гарне. Чому він тут опинився? Як це могло трапитись? От уже зник батько, а замість нього Басова знову ходить по кімнаті. Правда це чи тільки здається? Може, вона засинає? Ні, не має вона права в таку годину спати. Не має… Не має…

Повіки опиралися мить і нараз піддалися солодкому сну.

Посміхаючись, дивилася Ганна на стомлене обличчя Люби. Ось уже і дихання стало тихим, рівномірним. Як несподівано зборов її сон. Це, мабуть, далося взнаки нервове напруження останніх днів.

Ганна лежала нерухомо, щоб нічим не потривожити дівчину, а думки її все поверталися до Боровика і Малахова, до того, як вона житиме завтра. Тепер усе це вже перестало здаватися простим і ясним. Вона уявила, як заходить Малахов у покинуті кімнати, і мало не застогнала.

Страшно піти отак з кімнати, де щасливо (а може, це тільки здавалося, що щасливо?) прожито стільки років. Іти треба, неодмінно треба, бо Люба не залишиться тут ні на день.

Потім думки перебігли до лікарні, де чекає завтрашнього ранку Сергій Боровик. Сидить він там і гадки не має про болі і вагання Ганни. Зворушлива та історія з німецькою жінкою; в ній він весь, його характер до найменшої рисочки. Отакий він і є і таким треба його сприймати, або забути зовсім.

Але забути Боровика неможливо. Хоч би вже через ті страждання, заподіяні йому, вона вже ніколи його не забуде. Спочатку майже непомітний відгук ніжності тепер зробився сильнішим, відчутнішим. Тільки цього невистачало! Що це вона тепер, мріятиме про нього?

Ганна оглянула кімнату, спинилася поглядом на чемоданах. Ні, ніщо не зміниться, вони підуть звідси через годину або коли завгодно, тут не може змінитися ніщо.

Знову думки Ганни звернулися до Малахова. Мабуть, стоїть він зараз перед бюро обкому і звітує за все, зроблене в останні дні. Для нього це навіть не трагедія, це катастрофа, повна руйнація всіх тих розумінь і уявлень, які складалися в нього роками.

Він прийде додому знищений, може, навіть принесе з собою сувору догану або якесь інше партійне стягнення. Після розмови з Басовою в тому вже не може бути сумніву.

Але ніщо її не спинить, Ганна піде, бо жити далі тут неможливо. А до того ж на світі існує Сергій Петрович Боровик, і про нього хочеться думати. Ох, як все складно, як все заплуталося. Одне тільки ясно, отак, крадькома, не глянувши в очі Малахову, ніби щось вкравши, іти з цієї квартири не можна. Як завжди, і тут Басова була права.

Любочка раптом здригнулась, насторожено підняла голову, скочила з тахти, стала на рівні ноги, злякано глянула на маму.

— Котра година?

— Минуло вже сорок хвилин. Ти так добре заснула…

Люба швидко оглядала кімнату, ніби шукала когось.

— Володимир Іванович не прийшов?

— Ні.

— А ти не передумала?

— Передумала? Ні, я не передумала. Але їхати зараз нам не можна. Послухай мене. От на одну тільки мить постав себе на місце Володимира Івановича… На місце людини, яка так багато хорошого зробила нам у житті. От приходить він додому, а нас немає, ми втекли, навіть не сказавши йому доброго слова, ніби злодії, наче наше майбутнє ми не по праву беремо собі, а хочемо вкрасти. Воно ніколи не буває справжнім, вкрадене щастя…

Любочка мовчала. Їй і самій така раптова втеча вже стала здаватися негарною, так, саме негарною і боягузливою. Ні, вони не втечуть, вони підуть, спокійно попрощавшись із Малаховим, сказавши йому чесно про свої почуття, подякувавши за все добро, зроблене в житті. І він напевне зрозуміє.

— А може… А може, ти не хочеш іти звідси? — перепитала Любочка, щоб перевірити і маму і себе.

— Ні, залишатися тут мені більше не можна, — просто і впевнено відповіла Ганна. — Але тікати крадькома я не буду. В житті все треба робити одверто, чесно, бо інакше ніколи не буде щастя.

Люба нічого не відповіла, тільки міцніше притулилася до маминих грудей.

Саме в цю мить з високих дверей обкому партії вийшов Володимир Іванович Малахов. Вийшов, постояв, дивлячись на вулицю, на біг машин, на млисте, рожево-темне небо і, не знаючи куди йде, рушив уздовж вулиці Артема. Люди проходили повз нього, і деякі навіть вітались, але він не впізнавав жодного обличчя. Довго йшов вулицею, дивлячись просто перед собою, завертаючи в якісь завулки і не можучи пояснити собі, чому завернув ліворуч, а не навпаки.

Ще раз завернув за ріг і спинився. Нічна панорама величезного металургійного заводу розкрилася перед його очима. Високі освітлені доменні печі стояли, важко упершись у землю, і нагадували могутні тури на шахматній дошці. Каупери зводилися в небо, зв'язані по чотири, ніби патрони в обоймі. Біля коксових батарей то тут, то там спалахувало біле світло, воно розгоралося все ясніше і ясніше, здавалося, от-от охопить весь завод і спалить його. Біла хмаринка пари з’явилася