Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

— От вам! Щоб не говорили, ніби за одну мить все змололося.

Басова скрушно похитала головою. Видно, й справді далеко зайшло…

— А в тебе теж чемодан готовий? — глянула вона на Ганну.

— Ні, в мене не готовий, — думаючи про Любу, відповіла Малахова і зіщулилася, ніби від холоду. Їй уявилося — от приходить вона одного вечора з редакції, а дочки немає, зникла. Ні, це не гра наполоханої уяви, все це могло трапитися, адже ось стоїть посеред їдальні добре знайомий запакований чемодан. — В мене чемодан не готовий, але скласти його недовго, і я зараз це зроблю.

Вона вимовила ці слова твердо, вже не вагаючись.

Люба кулею вилетіла в спальню.

— Мамо, я зараз все сама. Не турбуйся, я знаю, що треба взяти.

— А Боровик тебе любить? — раптом запитала Басова.

— Цього я не знаю і знати не хочу. Я не до нього йду. Я хочу спокійно подумати, а тоді вже вирішувати свою долю.

Басова помовчала.

— Не знаю… Може, ти й правильно робиш.

— Напевне, правильно.

— Не знаю, тобі видніше. Тільки щось надто швидко. Ніби в кіно, коли до кінця лишилося хвилини три і всі вузлики розв’язати треба.

— Ох, якби ви тільки знали, Маріє Іванівно, як не швидко це вирішується. Не знаю, як далі наше з Любочкою життя складеться, тільки так, як досі, я жити не буду.

— Ось! — Люба винесла із спальні і поставила поряд із своїм маленьким здоровенного маминого чемодана. — Я поки що тільки необхідне взяла, ніби у відпустку мама їде, потім можна буде інші речі забрати.

— Так, ніби у відпустку мама їде, — повторила Ганна. — Ну, що ж, поїдемо, Любочко, у відпустку.

— От що, — Басова рішуче підвелася, всім виглядом, кожним рухом руки підкреслюючи непохитність свого рішення. — Якщо хочете до мене переїздити — прошу, місце для вас завжди знайдеться. Але перед тим годину посидьте вдвох і подумайте, прохолоньте трошки, щоб не вийшло так: торох-горох, а змолотили — квасоля. Через годину, якщо у ваших намірах ніщо не зміниться — прошу. А раніше і носа не потикайте.

— А якщо Володимир Іванович прийде? — злякано вигукнула Люба.

— Ти, значить, хочеш утекти і очей йому не показати? Сміливості невистачає?

Люба почервоніла, аж щоки запалали.

— Неправда! — відповіла вона, демонстративно сідаючи на тахту. — Я нікого не боюсь і можу не годину, а дві години чекати, до ранку можу тут сидіти, все це нічого не змінить.

— Ну, гаразд, — погодилася Басова. — Бувайте здорові. Я піду. Через годину буду дома — мені ще на завод треба заїхати, глянути. Завтра у нас великий день.

Ганна згадала про завтрашній день, про другий, вже розпочатий, дослід і чомусь власні болючі переживання здалися їй дрібними і незначними у порівнянні з тим величним і грізним, що відбувається на заводі. Стало соромно, що вона зайнята тільки своїми особистими справами, коли люди все своє життя, весь час віддають справі незрівнянно більшій.

Вона подумала це і посміхнулася. І в тих людей є особисте життя, їм доводиться теж і плакати, і сміятись.

— Завтра я до вас на завод неодмінно приїду, — сказала вона Басовій.

— Прошу, — вклонилася директорка. — Тож не забувайте: не раніше, як за годину.

Посміхнулася, наче бажаючи підбадьорити Ганну, і вийшла.

— Ну, що ти туди наскладала? — схиляючись над чемоданом і розкриваючи його, запитала Ганна. — Ще година у нас попереду, поспішати нічого. А ти в мене господиня справна, майже нічого не забула.

Вона перебирала речі і вдавала, ніби дуже зайнята цією справою, а думка її весь час поверталась до одного: що вона зробить через годину?

«Як це що? — розсердилася на себе Ганна. — Через годину я піду звідси назавжди».

— Мамо, — озвалася Люба, — давай підемо зараз, не чекаючи, може, десь у садку погуляємо.

— Боїшся? Не бійся, Любонько, ніщо змінитися не може.

— Я тобі скажу… Мені не хочеться зараз Володимира Івановича бачити. Ніщо, напевне, не зміниться, а всім нам від того ще болячіше буде.

— Це правда. Що ж робити?

— Їхати зараз.

— Ні, ми поїдемо через годину. Володимир Іванович тут нічого не змінить.

Ганна закрила кришку чемодана, клацнули тугі нікельовані замки.

— Ну, от і добре, здається, на перший раз все взяли. Іди сюди, Любонько, — сказала вона, лягаючи на тахту.

Люба підійшла, прилягла, поклала голівку мамі на груди.

Як той час повільно йде, уявити собі неможливо. На годиннику стрілки ніби поприклеювалися до