Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

— Може, тоді було б і так, а поки що закрий гризло.

Касіус відпустив Шатлу ще одну «моргушку» і сів тасувати колоду.

Сторожка вже догорала, коли вони повернулися і пішли ледь помітною в траві стежкою. На обличчі Касіуса Клея були очевидними сліди насильства — розбиті припухлі губи і синці під очима.

Під «кумаром», обкурившись коноплями, він перекинув гасову лампу, і вогонь швидко перекинувся на сухе дерево. Гасити пожежу зеки не мали бажання. Та й не було чим, тільки Азіат з Прищем по-свійськи провчили Касіуса Клея, вліпивши йому кілька «моргушок» (ударів відкритими долонями) по обличчю. Вони не дуже засмучувалися — не сьогодні так завтра мали все одно вирушати в гори, побоюючись, що стороннє око може відкрити їхню схованку.

Попереду йшов Азіат. Стежка опустилася в низину і пірнула під повалений стовбур.

— О, дідько! — вилаявся раптом Шатл. — Змія!

— Де? — злякано запитав, роззираючись навкруги, Прищ. Він належав до тієї категорії людей, що панічно бояться плазунів. І, нічого не помітивши, грізно додав.

— Невже взяв на понт?

— Сам гадом буду, он дивися, на тому дереві, під яким ти щойно проліз.

На стовбурі поваленого дерева лежала сонна, осліплена яскравим сонячним промінням гюрза, одна з найотруйніших змій, що трапляються в цій місцевості.

— О господи, вона ж могла мене вкусити, — плаксиво зауважив Прищ, дістаючи пістолет.

— Не смій, — Азіат поклав Прищеві руку на плече. — Змії ніколи не кусають без причини. Вона просто гріється на сонці. До того ж, майже нічого не бачить.

Побачивши, що ці докази не справили на Прища жодного враження, додав:

— Не псуй набої.

— Ну добре, — згодився Прищ. Набоїв, на відміну від змії, йому було дійсно шкода. Він сховав пістолет. Уважно озирнувся навкруги, чи немає ще десь смертоносних плазунів, відійшов на безпечну, на його думку, від стовбура відстань і сів у траву. — Ми, здається, ніколи не дійдемо до тих клятих гір.

— Якби пива, — замріяно зауважив Шатл, примощуючись поряд.

— Або бабу, — сказав Касіус Клей.

— Ти що, і дня не можеш прожити, не згадуючи жінок? — роздратовано буркнув Прищ.

— Ні, — зізнався Касіус.

— Прищ, підіймайся, треба йти далі, — сказав Азіат. — До вечора ми повинні вийти у передгір’я.

— Треба відпочити, я не можу йти увесь день…

— Підіймайся…

— Не втомлюй.

— Підіймайся, бо он іще одна…

— Хто? — не второпав Прищ.

— Зрозуміло хто, змія, — з неприхованою насмішкою в голосі зауважив Азіат.

— Не бери на понт, вузькоокий, — ліниво відгукнувся Прищ.

— Он там зліва, поряд з твоєю рукою.

Прищ схопився, як обпечений. Не далі ніж за метр від того місця, об яке він щойно спирався рукою, лежала болотна гадюка з яскравим зигзагом на трикутній голові. Лаючись, Прищ вихопив пістолет і почав стріляти.

Перші дві кулі з чваканням уп’ялись у м’який грунт, але третя поцілила в голову, і від плазуна врізнобіч полетіло шмаття.

— Досить! — Азіат схопив Прища за руку і викрутив кисть. — Досить…

— Я без тебе знаю, що робити, — вирвав руку Прищ, але стріляти перестав.

— Тут навкруги кишить плазунами, бо поряд болото. А болото тому, що десь неподалік має бути річка. Далі почнуться скелі. Там і заночуємо. Так що, коли не хочеш залишитися на ніч поряд з цим гаддям — хоре балдіти. Дівчатка на метеостанції вже нас заждалися.

Всі дружно зареготали. Шатл з Касіусом обійшли Прища і пішли за Азіатом.

Прищ, лаючись і тримаючи напоготові пістолет, поплентався слідом. Тепер, перш ніж зробити крок, він уважно оглядав кожен кущ.

Дійсно, грунт ставав сухішим і йти було трохи легше.

— Що то за гудіння? — запитав Прищ, який тримався насторожі і першим зачув монотонний, схожий на шум вітру звук.

— Зараз побачиш, — кинув через плече Азіат.

Стежка