Микола Смоленчук - Смутна доба

довго чогось чекала, наче прийшла на побачення, і тоді подалась на Поділ, змучена чеканням. Ходила сюди не раз, на щось надіялась, хоч знала, — ті, що приїздять з вістками, знаходять її вдома. Тимко навіть гостинці їй присилав, коли мав таку змогу.

Коло Десятинної побачила реєстровців, довелось зійти на обочину. Місто наповнювали чутки, що з першим весняним теплом Сагайдачний знову поведе козаків на Низ для спільного із запорожцями походу на татар. Тільки тепер на суші. Може, то балачки?

Помилувалася вдатними вершниками і заспішила, хотіла встигнути на обідню відправу до Богоявленської церкви, її вважала своєю. Та ще з Боричівського узвозу побачила коло церкви натовп.

«Що б то могло бути?» — подумала.

У юрбі переважали крамарі[196], перекупки та майстрові люди, багатьох вона знала в обличчя. Траплялися козаки, виділялися поміж гурту смушевими шапками з кольоровими шликами.

— Ви тільки погляньте, до чого дійшли!..

Іменем київського митрополита церкву опечатали — про це сповіщали уніати коло дверей церкви.

— Який він київський, Потій?!

— Іди ти зі своїм митрополитом знаєш куди?..

— Збивайте замки. Мужики, чого ви стоїте?

Чоловіки загупали камінням, хтось приніс із сусіднього двору лома. Справа пішла веселіше.

— Двері не зіпсуйте! Жити треба і завтра!..

На землю полетіли замки разом із засовом, уніати позадкували від дверей. Це була не перша опечатана церква, яку парафіяни відчиняли в такий спосіб. Та уніати не заспокоювались.

Діяли чоловіки, жінки дружно галасували. Прочани, що жили в притулку церкви, виявились найсміливішими, дружно потиснули уніатів і першими поважили до храму. За ними тиснулось жіноцтво.

— Дорогу батюшці і дякам!

Лешка боялася уніатів, знала їх краще, ніж кияни, але теж подалася за жінками.

Уніати, може, через відсутність воєводи, розперезалися. Але діяли з осторогою — це тобі не Волинь! Пустить червоного півня і на покордоння. Спробуй його знайти у дикому степу.

Пані Логвиненкова

Так вдова називала себе з перших днів подружнього життя, усічене прізвище принижувало її шляхетність. Виявилась вона досить покладистою у хазяйських зачинах чорноліського осавула[197], а тепер старшини старости Вишневецького.

Багато знала про його вади і походеньки в гречку, та дивилася нате крізь пальці. Надто незатишними склалися її удовині роки. Такі вони, чоловіки, жеребина порода, треба бути вище. Логвин примножив її немале багатство, тримав неремствучий лад у господарстві, вони купалися в добробуті.

Одне не вдавалось — взаємини з донькою. Пані Логвиненкова її любила, хотіла їй добра, а насправді — загубила дитину.

Кілька днів жили вони у Чигирині, нанесли візит панові старості, приймали поздоровлення, а потім усе повторилося. Дочка утекла з маєтностей каштеляна, тепер він винен, що не уберіг.

Крикливо вбраний Гирик пригнав тоді до Чигирина порожню карету і мало не кинувся на гостей, що вийшли з квітами назустріч.

— То Фурія, а не кобета! Вона знову дала фору[198]!..

Він справді підняв на ноги усе староство, та дівчина мов крізь землю провалилася. Вивідувачі каштеляна нишпорили по маєтках місцевої шляхти, чутинським лісом пройшла облава, перекрили усі виїзди зі староства. І ніяких наслідків. Правда, на якомусь хуторі поблизу Чути бачили чотирьох вершників, між них одна постать видалась жіночою. Далі повідомлення про чотирьох вершників стали надходити звідусіль: бачили таких під Чигирином і Кам'янкою, біля Крилова і на виходах у степ.

— Псякрев, хтось крутить нам голови!

Логвин зі своєю вдовою виїхав з Чигирина того ж дня, під вечір, щоб поменше їх бачило людей. Настрій однорукого був препаскудний, а пані Логвиненкова, особливо після візиту до Яна Даниловича, сиділа в кареті, як чорна хмара. Навіть з чоловіком не розмовляла.