Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Не біймося. Нехай бояться вони. Це – наша Батьківщина!

Із золотого уні…трону – на нари!.

Кася не зрозуміла, про що йдеться. Та Богдан через хвилину вирахував «уні…трон». Пояснив їй.

Вони йшли поруч, в одному ряду з Мар’яном і Мар’яною. Хтось дав до рук Богдана щиток з неструганою ручкою, на якому карикатурний Хазар лише в трусах стояв перед президентом Росії, біля ніг якого валявся щойно скинутий одяг…

Мар’ян просив усіх рухатися без галасу, щоб не будити киян, колона жила своїм життям: десь затягували «Хлопці, підемо! Боротися будемо, за Україну, за волю і права». Десь там, аж ген, у похідному хвості, трубач витягував стрілецьку «Червону калину». А ось недалечко, за їхніми спинами, дівочий голосочок зривався, дістаючи «Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!»

Жінко-птаха Гамаюн сиділа на хресті центрального куполу собору Святої Софії. Щойно вона повернулася з минулого. Долітала аж до сімнадцятого століття. Далі побоялася, що не встигне повернутися назад, до Початку. А в сімнадцятому побувала. Бачила, як Богдан на білому коні в’їздить до Києва, як набожно зустрічають його кияни. Всі сподіваються, що зараз він проголосить незалежну, християнську державу, означить її кордони, розішле послів у всі європейські держави… І Україна вже ніколи не буде колонією…

А він влаштовує великі гуляння козацтва…

Тому Гамаюн повернулася назад, у двадцять перше століття.

Відпочила на хресті.

Політала над головами величезної кількості люду, що з усіх сторін Києва рухався до центру.

Знову повернулася до Софії. Залетіла у дзвіницю. Стала повільно, щосили впираючись лапками і допомагаючи собі крилами, розгойдувати било великого дзвону.

Ще трішки і зазвучить… Ще трішечки…

Далекобійник Олекс ніяк не знаходив місця ближче до центру, де можна запаркувати і залишити фуру «Volvo» з причепом. Всюди або заборонні знаки, або проїжджі частини доріг і навіть хідників забиті приватними автами. Шляк би ‘го трафив! А треба ж десь притулитися. І піти пішки, знайти штаб, хай скажуть, що саме треба перекрити. Головне – не засвітитися передчасно.

Олекс нарешті, таки підкрався до Центрального стадіону, з боку Бессарабських воріт та вулиці Експланадної. Довго маневруючи, припаркував свою довжелезну гарбу.

Біля Палацу спорту збирався гурт людей. З прапорами опозиціонерів. Та з синьо-жовтими бантиками.

Олекс дістав із «дипломата» національний прапор, одягнув його на розсувне італійське вудлисько, підняв високо над головою, зачинив машину і попрямував до них.

М’ясоруб Ґеорґій із двома (третій не прийшов і на телефонні дзвінки не відповідав) дружбанами прорвався машиною аж на Бессарабку. Правда, грошви висипав на мусорів – не хочеться і згадувать. Але – на Бессарабці. І запаркувався у дворі з охороною.

Його улюблена точка «Українські страви» працювала цілодобово. Жора набив тютюнцем люльку, видув з неї димок, поласував ним, дістав із автомобільного холодильника літрівку журавлинихи власного виробництва на першокласному спирті: перед початком революції треба добре попоїсти. І тоді – хрін вони нас здолають! Хлопці, підемо, боротися будемо!

Ґеорґій з порога замовив п’ять порцій вареників. І сала з морозилки. З часничком. І столик резервуємо на тиждень. Проплачую наперед. Без здачі. Дівки! Революціонерам все в першу чергу. Повторюю: все! Без винятків! У першу чергу – революціонерам! Запам’ятовуйте лиця.

Рудько, києвомогилянець Ґеннадій Малюта роздав останнього намета і лише тоді згадав, що не залишив собі. Спальний мішок завалявся в кутку критого кузова. Вистачить, якщо буде треба. Спустився, щоб розрахуватися з водієм і відпустити його. Відрахував із зібраних студентами Києво-Могилянки укрбаксів триста гривень і хотів вткнути циганкуватому, короткостриженому, без трьох пальців на правші дядькові. Але той рукою з двома пальцями відвів Геннадієву руку з з грішми і сказав:

– Ти що, блекоти наївся? За кого мене приймаєш? Я ж усьо понімаю. Віджену машину і прийду до вас.

Пашка Мовчун не міг заснути. Його попелястий котисько Масик виліз на райську яблуню, де підвішано клітку з Райськими птахами, відчинив лапою кришку. Таки вичекав, поки самець кинеться в несподіваний отвір і хапонув його на вильоті. Самичка затріпотіла крильцями, але було вже пізно. Тільки перед сном, передивившись усі новини на телеканалах, Пашка вийшов у свій Райський сад ковтанути свіжака, побачив місце трагедії.

Рахував до ста і назад, але заснути не міг.

Директор Бережанського музею Т. Шевченка Кость Шевченко до шостої години вечора чекав з бухгалтером, що поступлять гроші на зарплату. Ще за січень. Обіцяв війт, що сьогодні вже перекажуть на рахунок. Чекали з бухгалтером до половини сьомою. Нема!

Вдарив сухою печаткою музею об розкритий діловий щоденник, інтелігентно лайнувся:

– Ті го йо![141]

Кася остаточно повернулася у справжність. Зітхнула глибоко, ніби видихувала з себе все пережите цього високосного моторошного літа.

Гарячковито притулилася до Богданового плеча. І сказала вголос, не соромлячись, що хтось, крім нього, почує її:

– Бери мене заміж! За дружину! Але віддамся тобі тільки у М’ятній Ямі. На