Інна Роміч - Любов у спадок

В жодному разі не можна виказувати, що вона все знає! Відчуваючи, що серце от-от вискочить із грудей, дівчина безневинно глянула леді Маргарет просто у вічі.

— Але, тітонько… Я не розумію, чому ви так гніваєтеся? Я не зробила нічого поганого…

Леді Макфергюс трохи заспокоїлася, але її рука й далі нервово бгала хустку.

— Нестерпна дитина, — мовила вона швидше з полегшенням, аніж сердито. — Я наказала обшукати весь замок, а ти, за своєю звичкою, десь ховаєшся. Де ти була цілу ніч?

— Як де? — цілком щиро здивувалась Еріка. — На галяві, разом із усіма. Ви ж дозволили мені піти на свято. Там було так весело! І я зовсім не ховалася, просто вирішила погуляти.

Маргарет мала розгублений вигляд. Їй був конче потрібен переконливий привід, щоб замкнути небогу, але вона ніяк не могла придумати, як це зробити. Дівчина поводилася надто впевнено. Еріці спало на думку, що вони з тітонькою грають у якусь диявольську гру. Їй навіть стало шкода Мег, яка таки була прихильна до неї, але мусила здолати порив і не кинутися їй на шию з риданням. Все одно та її не пожаліє, тільки гірше буде.

— Не бреши мені, Еріко. Це страшний гріх. Тебе не було на святі, — суворо промовила леді. — Мері сказала мені, що ти зникла з галяви на самім початку й тебе ніхто там не бачив. Природно, ми перелякалися. Адже з тобою могло трапитися що завгодно! У лісі водяться дикі звірі, тебе могли скривдити…

Вона відвернулася на мить, видимо, не в змозі опанувати себе.

— Тебе покарано, — безапеляційним тоном заявила Маргарет. — Сидітимеш у своїй кімнаті, поки я тобі не пробачу.

— О, тітонько, пробачте, пожалійте! Не треба мене замикати! — благала Еріка.

Але, видно, її прохання тільки розлютило родичку.

— Дженет, веди її, — крижаним тоном промовила тітка й відвернулася до вікна.

— Будь ласка… — прошепотіла дівчина.

У її голосі чулося таке благання, що тітонька не витримала. Леді Маргарет повернулася до неї з маскою застиглої муки на обличчі. На мить їхні очі зустрілися. Бідолашна жінка мовчки похитала головою. Підійшла до небоги, нагнулася й поцілувала Еріку в чоло, а по тому швидко вийшла з кімнати.

Голосно брязнула засувка, й вона знову опинилася під замком у своїй кімнаті. Дженет задоволено пробурчала ще щось собі під ніс і вийшла. Якийсь час Еріка чула її кроки, а потім усе стихло.

Дівчина знесилено притулилася до одвірка. Нема тепер чим собі зарадити. Вона обвела тужним поглядом свою малу кімнатку, що так несподівано перетворилася на в'язницю. О, чому вона не послухалася Дональда, який умовляв її не їхати сюди, в кляту Шотландію!

Невже залишається чекати, коли з'явиться Дуглас і відвезе її до свого замку? Від цієї думки мороз пробіг по шкірі. Вона боялася цього страшного чоловіка, як нікого в житті. Із самого дитинства тільки й чула розповіді про невблаганного лицаря з Лідденсдейла, убивці її матері. «Тихше, тихше, не плач, дитинко, Чорний Дуглас тебе не дістане…» — під цю стару пісню вона звикла засинати, як і багато англійських дітей. І тепер вона стане його дружиною? Ця дика, неймовірна думка змусила її заціпеніти від жаху. Дівчина замотала головою, відгонячи страшну мару. Проклята спадщина! Треба розібратися у всьому, інакше вона просто збожеволіє. Як вийшло, що вона стала спадкоємицею величезного графства? Сер Дункан щось говорив про заповіт старого графа Персі… Це що ж виходить — дід Генрі заповів їй усе своє графство? Але чому саме їй? Він жодного разу не бачив її, вона сумнівалася, що дідусь мав до неї бодай якісь родинні почуття.

Стривай-стривай! Як же тоді розуміти приїзд цього найманця, якого послав батьків брат, її дядько Джеффрі? Як його кликали… Еріка наморщила чоло, і пам’ять послужливо підказала: Джон Нолліс. Він же називав свого пана «граф Персі», вона це точно пам'ятала. Може, тут криється якась помилка? Її серце прискорено забилося. Та ні ж, і Чорний Дуглас, і Макфергюс помиляються, вона не може бути спадкоємицею графства Нортумберленд. О, як би їй хотілося, щоб так воно й було!

Несподіваний здогад простромив їй мозок, мов кинджалом, і вона відчула, як від переляку холонуть руки. А що, як усе-таки мають рацію вони, а не Джон Нолліс? Батько повірив цій людині, яку бачив уперше в житті, прийняв за братового посланця… Але, може, він брехав їм? Він же відразу їй не сподобався! Що, коли…

Її розум відмовлявся цьому вірити, але факти були незаперечні. Тієї ж ночі, коли слуга з Беверлі на ймення Нолліс з'явився в їхньому замку, Тейндел було підпалено, а всіх його мешканців перебито. Вона сама якимось дивом уціліла. Якби тоді вона лишилася вдома, скорилась батьковій волі, теж була б мертва. І тепер вона, єдина, хто вижив, стає спадкоємицею величезного графства. Збіг… Тоді чому ці три події — смерть діда, заповіт і напад на Тейндел — відбулися одночасно?

Чи міг старий граф Персі заповісти землі своєму старшому синові? Кетрін частенько казала, що якби сер Родерік через дурощі не оженився в молоді літа на Ейлін Рендолф, то успадкував би весь Нортумберленд. Генрі Персі завжди любив свого первістка більше, ніж молодшого, і саме його змалечку ладнав у спадкоємці. Що, як перед смертю дід пожалкував про своє необачне рішення та змінив заповіт?

— Батьку, батьку… — тихо прошепотіла Еріка, схиляючи голову.

Він уже нічим не зможе їй допомогти… Якою жахливою виявилася доля її