Інна Роміч - Любов у спадок

У голові в нещасної Еріки все перемішалося. «Замкни її». Дядечко збирається віддати її Дугласу! Вона розуміла, що їй негайно треба втікати з Бархеда, але куди? Чорний Дуглас… Вона не могла забути, з якою ненавистю дивилися на неї його очі тоді, в Хоїку. Кошмар повторювався, тільки тепер її ніхто не міг захистити — навпаки, єдині в світі родичі готові були віддати її цій страшній людині.

Тремтячими руками дівчина стисла скроні. Треба заспокоїтися. «Опануй себе!» — наказала вона собі й відразу здригнулася, бо почула легкий шерех. Розпалена уява негайно намалювала їй картину того, як скрадається коридорами сам Дуглас… Вона нервово озирнулася. Ні, коридор був порожній. Видимо, Маргарет обійняла свого чоловіка, й то зашелестіла її сукня.

— Дункане, я все розумію, — так тихо промовила тітонька, що Еріка ледь розчула, — але все-таки в дівчинці тече моя рідна кров… Скажи, чи ж так обов'язково віддавати її Дугласу? Навіщо вона йому?

— Дурна ти, Мег, — зверхньо відповів той. — Рідна кров… Якщо ми не віддамо її Дугласу, він прийде й візьме її сам, і тоді нам залишиться тільки молити Господа і його про власний порятунок.

— Але чому?

— Він оголосив по всій Шотландії, що ця дівчина — його наречена, яка втекла. Якщо Вільям одружиться з нею, то зможе накласти лапу на її величезні володіння… Слухай-но, Меггі, його багато хто боїться, і я не виняток. Я знаю, на що здатна ця людина. Якщо ми віддамо йому твою небогу, то зможемо отримати непогану винагороду, а якщо ні — то незабаром усі будемо мертві! Я віддаю перевагу першому. Подумати тільки, цю дівку шукають по всій Англії, а вона спокійнісінько живе в нас і не відає, скільки золота їй відважив покійний дідусь Персі. Ми зможемо вигідно продати її.

Жах, який охопив Еріку, годі було описати. Вона — наречена Дугласа й спадкоємиця Нортумберленда?! Ніколи, навіть у найстрашнішому сні, вона не могла собі такого уявити. Бідолашна була вже напівпритомна й трималася на ногах тільки тому, що боялася, щоб родичі не вискочили на шерех у коридорі.

— Але якщо Еріка має законні права на Нортумберленд, то чи не краще нам самим подбати про те, щоб ці землі перейшли до Макфергюсів, а не до Дугласів? — розважливо заперечила Маргарет, і в її голосі задзвенів метал. — Ти не вважаєш, що твій син гідний більшого? Ти взяв мене заміж без посагу, то хай хоча б наш хлопчик отримає заслужене багатство. Я бачила, як Роберт дивився на Еріку, й гадаю, вона теж не буде противитися такій честі. Дугласам досить і своєї землі, нема чого їм зазіхати на чужі володіння! Якщо ми їх швидко обвінчаємо, то Дуглас не зможе…

— Не мели дурниць! — гримнув Дункан. — Дурна жінко, жадібність і сліпа любов до сина скаламутили тобі розум. Невже ти не розумієш, що як ми обвінчаємо цю руду замазуру й Роберта, його життя не буде варте й щербатого пенні? Чорний Дуглас уб'є його, бо завжди домагається того, чого хоче. А зараз він хоче Нортумберленд!

Маргарет злякано скрикнула. Надія Еріки, на те, що вона отримає якийсь час, щоб дати цьому раду, яка спалахнула була в її серці, раптово згасла. Тітонька Мег ніколи не ризикуватиме життям свого сина. Він для неї дорожчий за все на світі, й вона швидше задушить небогу власними руками, ніж дозволить, щоб улюбленому Роббі завдали бодай якоїсь шкоди. О Боже, що ж робити, що робити?! Так і поривало вдертися в тітоньчину кімнату й закричати щосили: ви з глузду з'їхали, ви все переплутали! Я не маю нічого й ніколи не мала, крім спаленого Тейндела… Але в неї вистачило глузду, щоб не робити цього. Еріка розуміла єдине: її хочуть віддати заміж за Чорного Дугласа. Цього було досить, щоб бігти на край світу з триклятого замку.

Вона не чекала, чим скінчиться суперечка тітоньки Маргарет і її чоловіка. Обережно, навшпиньки прокралася до кінця коридору й нечутно збігла сходами. Метнулась у бічний хідник і опинилася в галереї під накриттям, яка виходила на подвір'я замку. Тепер потрібно було заспокоїтися і вдати, ніби вона цілий ранок тут походжає.

Мусила дочекатися, поки дядечко поїде, потім обережно спуститися на подвір'я… Хвалити Бога, мала тонкий слух, тож загодя почула сопіння товстунки Дженет, яка важко сходила нагору. Якби служниця пройшла повз неї, залишила б шанс вибратися з замку. Та, на лихо, Дженет помітила її.

— Ах, ось ти де, негіднице! — почула вона радісний крик камеристки. — Чого це ти тут ховаєшся, коли тебе всі шукають?

Еріка озирнулася, стараючись, щоб на її обличчі не відбилося жодних почуттів, крім подиву.

— Що сталося, Дженні? — холодно поцікавилася вона.

Та так і застигла з роззявленим ротом.

— Ні, ну ви тільки подумайте! — сплеснула вона руками. — Я її шукаю цілий день, уся змокла, а вона мені: що сталося? Ну-бо, мерщій, панянко, ходіть за мною. На вас тітонька чекає вже цілу годину, аж непритомніє.

Дженет безцеремонно схопила її за руку та потягла нагору, не зважаючи на те, що дівчина спробувала впиратися. Серце в Еріки скажено стукотіло, думки гарячково металися. Напевне, так почуваються тварини, яких ведуть на заклання. Що робити? Можна відштовхнути Дженет, кинутися вниз, вискочити на подвір'я… Чи далеко вона втече? Камеристка здійме галас, і дядечко Дункан зрозуміє, що їй усе відомо.

— Ось, привела її, — пихкаючи, промовила Дженет, щойно обидві переступили поріг панських покоїв. — Насилу знайшла.

Маргарет кинулася до них, не в змозі вгамувати хвилювання. Еріка відзначила про себе її почервонілі очі. Схоже, тітка недавно плакала.

— Нарешті! — вигукнула вона. — Де ти була?

І підозріливо втупилася в обличчя небоги.