Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

на площу Святого Петра — послухати проповідь Папи і ту важливу заяву, що він збирався зробити, про що Джорджу сказали ще в Києві, в ході підготовки операції «Піцерія». Домовилися, що Антоніо чекатиме Джорджа на паркінгу неподалік від площі, на віа Джаніколо.

Джордж перейшов на правий берег Тибра, дивуючись гнилому кольору води, яка не відповідала сонячній тональності ранку і святковому настрою натовпу, який повільно посувався до кордонів Ватикану. Вийшовши до похмурої сіро-коричневої круглої споруди мавзолею-тюрми, Джордж разом із натовпом звернув ліворуч і подався на віа Кончільяціоне, головну артерію, що вела до палацу святого Петра. Натовп збільшився й ущільнився, зупиняючись перед чек-пойнтами, де поліція й карабінери перевіряли перехожих. Джордж зрозумів, що сьогодні вжито безпрецедентних заходів безпеки: вздовж вулиці стояли бронетранспортери й автомобілі поліції, на дахах будинків було видно силуети снайперів, посилені патрулі, озброєні автоматами, пильно вдивлялися в обличчя тих, хто з'їхався сюди з усього світу, щоб почути благу вість із вуст Климента XV.

На останньому КПП, уже перед виходом на площу, центр якої чітко прокреслював перпендикуляр Єгипетського обеліска, Джорджа затримали. Він розумів, що підпадає під критерії вищого ступеня підозри поліції: самотній, молодий, із бородою, що робила його схожим на джихадиста. І хоча вдягнений Джордж був якнайамериканіше — у темно-синій блейзер із золотими ґудзиками й гербом своєї католицької організації, в синю сорочку з білим коміром і темно-червоний галстук Стенфордського університету, білі брюки та коричневі мокасини, — все одно пильні стражі порядку стали вимагати документи. «Ось він, провал», — подумав байдуже Джордж, якого суворо попереджали в Києві — уникати масових збіговиськ людей і перевірок поліції. Він віддав агентам безпеки свій паспорт. Вони довго вивчали паспорт у спеціальному пристрої, потім звірялися з комп’ютером — заходячи, ясна річ, у базу даних Американського агентства національної безпеки. Це забрало хвилин п’ятнадцять, після чого паспорт був люб’язно повернутий Джорджу. Він побачив, що спізнився — годинник показував 12:05 РМ.

Джордж почув захоплені вигуки натовпу, який вітав появу Папи Климента у верхньому, другому з правого боку вікні палацу. Збочивши ліворуч від колонади, він потрапив на вузьку забруковану вулицю Павла VI. Перед входом до готелю стояв автомобіль карабінерів й агенти безпеки уважно вивчали кожного, хто входив усередину. В рецепції Джорджу довелося вдруге показати паспорт, і дівчина-рецепціоністка, розплившись у радісній усмішці, повідомила, що сера Райта очікують на п’ятому поверсі, й вказала тонким пальчиком на відкриті двері ліфта. Піднявшись на п’ятий поверх, Джордж потрапив до ресторану — розкішної відкритої тераси, щедро прикрашеної квітами, сповненої обідаючих людей, які уважно слухали молитву понтифіка; запахи риби і смаженого м’яса, блиск срібного начиння й бокалів із вином і передчуття зустрічі з Джованною породили в його душі почуття блаженства, і всі його страхи вмить зникли.

Ввічливий кельнер у темно-червоному фартуху, почувши прізвище Райт, провів Джорджа до столика, що стояв біля балюстради, з якої добре було видно вікно й постать Папи у білому, всадовив Джорджа й запропонував випити бокал мінеральної води «Пеллегріні».

Джованни за столом не було.

— Don’t worry, sir, — заспокоїв його кельнер. — Сеньйора щойно вийшла, вона повернеться. Може, принести аперитив?

— Ні, дякую. Я дочекаюся сеньйори.

— Приємного відпочинку, — побажав кельнер. Але коротке почуття блаженства вже не повернулося, натомість Джордж відчув незрозумілу тривогу.

Не слухаючи проповіді Папи (на столі лежали навушники з апаратом, який давав змогу слухати Климента п’ятьма мовами), Джордж споглядав навкруги: більшість людей, що скупчились у ресторані, не їли, а, набожно схиливши голови, уважно слухали Папу. Джордж і собі похилив голову, щоб не виглядати невігласом-безвірником, вертиголовок), бо, як-не-як, представляв католицьку організацію. Погляд його блукав по столу і раптом наштовхнувся на невеличкий прямокутник твердого паперу, що лежав біля келиха Джованни. Візитна картка: Giovanna Rossi. Poste Vaticane. І побачив дрібні, у поспіху написані слова:

«Коханий! Я побачила людину, дуже схожу на Вінсента. Він у формі карабінера, піднявся на дах. Я йду туди. Почекай мене. Дж.».

Джордж підвівся й смиренно, наче продовжуючи молитву, подався до дверей службового виходу. Боявся, що калатання його серця почують відвідувачі ресторану. Потрапив у порожній коридор, з якого сходи спускались униз. Пройшовши два метри далі, побачив інші сходи, що вели вгору, до дверей. Це був вихід на дах.

Дістав із внутрішньої кишені блейзера олівець, затиснув його в правому кулаці. Двері на дах не були замкнені й легко відчинилися. Джордж, обережно озираючись, вийшов на плаский дах, на якому стояли квадратні дерев’яні вазони для квітів, а з того краю, що виходив на площу святого Петра, був установлений державний, білий із жовтим, прапор Ватикану. Сонце на мить засліпило Джорджа — він примружив очі, відчувши безкінечність неба, легкий подмух гарячого повітря й ледь чутний гомін спресованого натовпу тисяч людей унизу, що заповнили площу й прилеглі вулиці. І почув легкий хлопок, немов у руках малюка луснула повітряна кулька.

Джордж зробив крок уперед і на щось наштовхнувся: це були ноги мертвого карабінера, який лежав навзнак, обличчя його з невеличким кульовим отвором на чолі було незнайоме, а у відкритих скляних очах відбивалися сонячні блищики. Снайпер, зрозумів Джордж. І одразу побачив у лівій дальній кутовій частині даху постать Джованни в чорному декольтованому платті, яка борсалась в обіймах кремезняка у формі карабінера.

— Джордж! — крикнула вона, хоча й не пізнала свого рудого кучерявого коханця в голомозому бородатому чоловікові.

— Джованна, це я! — озвався він, кинувшись до жінки, й ледве не впав, зачепившись за пускову трубу від ракети. Вдалині пролунав глухий вибух, але Джордж не міг глянути — де саме, бо його погляд був прикутий до Джованни і Вінсента.

— Відпусти її, Вінсенте, — Джордж підняв правицю з олівцем, але Вінсент спритно ховався за жінкою-заручницею.

— Не підходь. Бо вб’ю цю курву.

— Він убив Папу! — Джованна, висячи в повітрі, била щодуху ногами Вінсента й намагалася вкусити його за руку. — Стріляй.

Джордж стрибнув уперед — і в цю ж мить Вінсент зіштовхнув Джованну з даху. Нещасна жінка з диким криком полетіла вниз.

Джордж вистрілив у Вінсента, але