Володимир Селезньов - Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

заимствовал ее у галичан и прочих малорусов, которые употребляли ее еще в XVI в. Заголовки многих грамот и статутов, виденные мною в Ставропигии, начерчены чисто нашими гражданскими буквами, а текст, писанный в XVI в., — очевидный прототип нашей скорописи и наших прописей елисаветинских и екатерининских времен”.

У дореволюційному “Русском энциклопедическом словаре” 1875 року читаемо: “Гражданские буквы (в противоположность церковнославянским), ныне употребляемые в России, впервые употреблены в печати Петром Могилою, окончательно введены императором Пєтром I в 1708 г.”

А відомий український мовознавець Г. Півторак наводить такий цікавий факт: “Перші зображення 32-х літер гражданського шрифту на замовлення російського царя виконано у місті Жовква (нині Львівської області) у січні 1707 року ... військовим інженером і креслярем Куленбахом...”

Отже, як бачимо, без “галичан и прочих малорусов” тут не обійшлося.

У червні 1707 року Пьотр I вже отримав з Амстердама перші проби шрифту середнього розміру, а у вересні — відбитки пробного набору шрифтами великими і дрібними. Потім у Голландії придбали друкарський верстат та інше друкарське обладнання, було запрошено майстрів-друкарів для роботи в Росії та навчання російських фахівців, які наприкінці 1707 року разом зі шрифтом, друкарським верстатом та іншим обладнанням добралися до Москви і відразу ж приступили до роботи.

1 січня 1708 року Пьотр I підписав указ, у якому зазначалося: “...присланным Галанския земли, города Амстердама, книжного печатного дела мастеровым людем... теми азбуками напечатать Геометрию на русском языке... и иныя гражданския книги печатать темиж новыми азбуками...” Отже, наближений за графікою до західноєвропейського новий шрифт виготовили західноєвропейські майстри у Західній Європі для спрощення друкарського набору на друкованих верстатах, виготовлених у тій самій Західній Європі.

Розділ 19
САМОНАЗВА РОСІЇ
Хрещені батьки-веслярі

Кожна країна має самоназву. Зазвичай її дають самі мешканці цієї країни. Однак у Росії, як і багато чого іншого, самоназва також запозичена.

Предметом гордості росіян є слово “русь”, від якого походять слова “Росія”, “російський”, “русскій”. Однак слово “русь” не російське, тобто не слов’янське, а має скандинавське, норманське (варязьке) походження.

Росіяни, починаючи з Міхаіла Ломоносова, намагаються це спростувати. Висуваються так звані антинорманські теорії походження Русі. З цією метою етимологію назви “русь” виводять від іраномовного племені роксоланів, таємничих россомонів, східнобалтійських ругів або від топонімів, таких як, до прикладу, річка Рось у Середньому Подніпров’ї, місто Руса (тепер Стара Руса) в Новгородській землі тощо. Безліч подібних коренів у назвах побутує на всьому просторі від Балтики до причорноморських степів.

Стверджують також, що легендарний Рюрик не варяг, а слов’янський князь, а самі варяги — теж слов’янське плем’я. Однак усі ці марні потуги не мають під собою наукової бази, а є лише результатом ураженого самолюбства росіян.

Насправді спочатку словом “русь” позначали не народ і не місцевість, а групу людей, яка представляла собою дружину веслярів, що складалася переважно зі скандинавів. Східні слов’яни спочатку називали так військово-соціальний прошарок — професійних воїнів, які складали князівську дружину і мали скандинавське походження.

Згідно з історичними і лінгвістичними дослідженнями, назва “русь” була запозичена з давньоскандинавського rods через посередництво фінського ruotsi, де воно означало “веслярі”.

Етимологія слова передбачає кілька етапів його розвитку: 1) формування давньоскандинавського вихідного найменування; 2) його поширення у фіномовному середовищі; 3) його подальше запозичення східними слов’янами.

Зазвичай слово виводять із давньоісландського RóÞsmenn або RóÞskarlar “веслярі, мореплавці”, яке споріднене зі шведським Roslagen “гребний стан” — назвою узбережжя Упланда (історичної провінції у Швеції).

Контакти скандинавів і населення Фінляндії та Південно-Східної Прибалтики, за археологічними даними, починаються вже із бронзового і раннього залізного віку та посилюються в середині I тисячоліття нашої ери. Ці контакти створювали підґрунтя для запозичення і поширення у фіномовному середовищі самоназви військових груп скандинавів у формі фінського Ruotsi / Rootsi.

Із західнофінських мов це слово потрапило до східних слов’ян. Вони сприйняли слово “руотсі” і перетворили його за законами своєї мови в “русь”. З погляду лінгвістики є доволі переконливим обґрунтування переходу західнофінського дифтонгу uo/oo в давньоруське (давньоукраїнське) “у”, оскільки слов’янське “у” в цей час було довгим голосним. Цей же перехід підтверджується найближчою аналогією suomi > сумь.

Дракар — корабель вікінгів із веслярами (Скандинавія, VIII–XI ст.)

Можливість переходу фінського “ts” у давньоруське (давньоукраїнське) “с” деякі лінгвісти брали під сумнів, оскільки воно мало б відбитися не як “с”, а як “ц”. Однак ще видатний російський філолог А. Шахматов зазначав, що давньоруське (давньоукраїнське) “ц” було м’яким звуком, який не тотожний фінському ts, тому імовірніша передача останнього звуком “с”.

Існують і непрямі підтвердження норманського походження слова “русь”. Так, наприклад, фіни й досі називають Швецію Ruotsi, а шведів Ruotsalainen. Те саме в естонській (Rootś, Rootslane), водській (Rotsi), ливській (Ruot’s) мовах.