Ірина Тетера - Київ — New York

дзвінкий сміх, пам’ятаючи кожну мімічну зморшку, які тонкими промінцями обрамляли її очі. Так само, як пам’ятав її ніжність і прискорене серцебиття, що виникало раптово, варто було провести тильною стороною долоні по її щоці. Пам’ятаю приємну вагу тіла на моєму плечі, мирне сопіння, коли її дихання лоскотало мій сосок, змушуючи покриватися гусячою шкірою. Хода, манера говорити, жестикуляція, смак губ, тепло тіла, стукіт серця — спогади про це, як і весь її образ, безсмертні.

Ну от, мене знову затягнуло в минуле. Пора повернутися до реальності, щоби ви не визнали старого божевільним.

Ви чуєте цей дивний звук сигналу? Можу посперечатися, не встигну я дорахувати до п’яти — і машина Кейт з’явиться на розі. Один, два, три... Ну, що я казав?

Я підводжуся їм назустріч. Роблю це не без зусиль. Уже кілька років мене мучить артрит. Пол, як зазвичай, у чорній футболці. На Кейт сарафан із рожевої тканини. Вона за кермом. Старина Пол сильно здав за останні кілька років, впав зір, і він уже не може керувати автомобілем.

— А де малюки? — Я підходжу ближче, але їхні онуки, яких я обожнюю, не вибігають, як завжди, мені назустріч.

— У них канікули. Поїхали до Діснейленду. — Пол дістає з багажника сумки й загадково всміхається, дивлячись мені в очі. — Але ми привезли до тебе гостю.

І аж тоді я помічаю на задньому сидінні жінку. Вона молода. Тридцять із гаком.

— Познайомся. Це Вероніка. Вона художниця з Києва. — Кейт відчиняє дверцята машини, і жінка виходить.

— Вероніка... Яке гарне ім’я. Якби в мене була донечка, я б назвав її саме так.

Серце починає калатати в грудях, і мені здається, що всі навколо чують ці удари. Вероніка до біса схожа на Алісу. Висока, красива, світловолоса, вона зніяковіло дивиться на мене, не розуміючи, очевидно, мого сум’яття.

Я помічаю, що Кейт насторожено вдивляється в моє обличчя, немов намагаючись зрозуміти, що я відчуваю. А Пол, насвистуючи, вдає, що досі зайнятий речами. Поруч із незнайомкою — хлопчик. Йому не більше десяти. У нього смішні неслухняні кучерики й лагідний, трохи наляканий погляд.

— Це мій син. Його звати Джастін. — Вероніка легенько підштовхує хлопчика вперед. — Це ім’я дуже подобалося моїй матері. — Вона повертається до Кейт і Пола, нібито питає дозволу продовжити. І, побачивши схвальні погляди, знову говорить. — Ви були знайомі з нею. Тому я тут. Її звали Аліса Островська, пам’ятаєте?

Аліса... Я не можу повірити своїм вухам. Я не розумію, що за безглуздий розіграш вони влаштували. На кілька секунд моє серце зменшує оберти, потім зупиняється, і ось, наповнивши болем грудну клітку, починає стукати сильніше. Ніби прочитавши це на моєму обличчі, Кейт дістає пляшечку, капає ліки для серця в пластмасову білу кришку та простягає її мені.

«Добре підготувалися», — пролітає в моїй голові. Я випиваю залпом, а потім повертаюся до гості.

— Як вона? — Я беру Вероніку за руку. І мені здається до болю знайомою бархатистість її шкіри.

Отже, це і є та маленька дівчинка, яку колись я бачив у музеї. А тепер її вже не дитячу долоню я тримаю в своїх руках.

— Вона померла. Два місяці тому. Її більше немає. — Голос Вероніки тремтить.

Із моїх грудей виривається зойк, і Джастін дивиться на мене зі зростаючою в погляді недовірою, немов вирішивши, що старий вижив із розуму.

Моєї Аліси вже немає! А я навіть не відчув цього. Хіба міг я не помітити, що Земля стала порожньою? З моїх очей ллються сльози, але мені байдуже. Я стою посередині двору, біля будинку, у якому я збирався прожити все життя разом із нею. У будинку, на поріг якого вона так ніколи й не ступила. Я плачу. Аліси вже немає. І немає надії.

— Вона похована в Нью-Йорку. — Вероніка веде далі. — Мама жила тут останні вісімнадцять років. У маленькій квартирці, під дахом одного з хмарочосів.

Спопеляючим поглядом я дивлюся на Пола.

— Клянуся, я не знав, — розводить він руками, грюкнувши, нарешті, кришкою багажника. — Вона зникла рівно сімнадцять років тому. Зачинила галерею. Кілька разів я писав їй. Вона не відповідала, але звіти про доставку листів приходили. Її скринька й далі працювала, але не моїх звісток вона чекала. — Мені здалося, що в його голосі було щось схоже на докір.

— Мама була дуже самотньою, — ніби підтверджуючи слова Пола, каже Вероніка. — Вона спалила всі свої картини й казала, що ненавидить живопис. Вона не малювала й не підтримувала стосунків ні з ким, хто знав її як художницю. Але одну роботу вона зберігала. Власне, тому я тут. Вона залишила електронну адресу Пола та просила через нього доставити цю картину вам, коли її не стане. Для неї це було вкрай важливо.

Ще до того, як Вероніка розгорнула полотно, я знав, що побачу на ньому. Звісно, це мій портрет. Саме той. З крилами за спиною. На зворотному боці я бачу маленький конверт, недбало приклеєний скотчем. Я розгортаю аркуш паперу в клітинку, списаний від руки. Мої пальці тремтять.

«Дорогий Джастіне!

Я отримала всі сім твоїх листів, і, незважаючи на те, що минуло майже сорок років, пам’ятаю кожне речення з них. Прости, що аж тепер, через тридцять вісім років, я