Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

У московській церкві не виявлено ані найменшого сліду шкіл, існування яких було повсюдним у Київських та Галицьких землях, що підтверджується багатьма джерелами й не викликає сумнівів. У XVI столітті архієпископ Новгородський Геннадій з величезним жалем констатував, що священики, яких він висвятив, не вміли ні читати, ні писати, а чимало з них навіть погано знали молитву «Отче наш». Якщо ж заглянути в XIII і XIV століття, то безграмотність священиків і ченців була повсюдною, про що неодноразово згадує в своїй «Історії» В. О. Ключевський.

Ще в 1620 році вчений, швед Ботвід, який відвідав Московію, цілком серйозно порушив питання: а чи московити взагалі християни? Він на це питання давав негативну відповідь. Присланий на початку XVI століття з Константинополя Максим Грек «для виправлення Православних церковних книг» був зустрінутий у Московії вкрай неприхильно. Він виявив великі «церковні казуси» і повстав проти переконань московитів, що сонце не заходило протягом цілого тижня після воскресіння Христа, і проти повір'я, що на березі Йордану єхидна сторожить заповіт Адама, і т. ін. Трагічним був кінець місії Максима Грека — безграмотні московити звинуватили його в «єресі» й заслали в монастир під нагляд місцевих «грамотіїв». Російська православна церква була послідовною у своєму неуцтві й мракобіссі — вона забороняла, до початку XVIII століття, пізнавальні книги Європи, — арифметику, астрономію, географію, музику — як неблагополучні й такі, що завдають шкоди людині.

Із первісної й безплідної незалежності дикунів народ Моксель одразу потрапив під ярмо суворої й по-своєму не менш дикої моралі церкви, яка переслідувала свободу знань і навіть свободу існування. Живлющі думки і сили, яким людство було зобов'язане своєму розвитку, в Московії були засуджені й прокляті. Як бачимо, піддавався прокльонам сам світ книг та знань — як вогнище єресі й невір'я.

Аж до кінця XVII століття у московитові, у цих заборонах, у цих втомливо-розтягнутих церемоніалах церкви й московського прадавнього князя відчувався ще напівязичницький фінський елемент древньої лісової глухомані. І це в часи Петрарки, Боккаччо й Галілея в Італії, Бекона в Англії, Монтеня у Франції. А на порозі була доба Шекспіра, Сервантеса, Джордано Бруно, Декарта, Робера Етьєна, Дюкенуа…

«Мені дуже неприемно засмучувати моїх російських друзів, але вони справді занадто вимогливі. У половині минулого сторіччя (ХУЛІ століття. — В. Б.), за визнанням авторитетних мислителів, таких як Чаадаев, Герцен, у них нічого не було: ні національного мистецтва, ні літератури, ні науки.

Тепер же вони (московити. — В. Б.) хочуть усе мати зараз, і мати з XII століття!..

Похмурі склепіння монастирських келій дали цвіт безсоромної хтивості: це і є церква Василія Блаженного — втілення національного духу XVI століття» [4, с. 101–102].

Вище автор висловив дуже гірку, проте достовірну думку про небажання московських правителів привносити

освіту в своє князівство. Ось одна з причин князівської зацікавленості.

Ми знаємо, що збагачення московської скарбниці тривало найпростішими шахрайськими методами — жорстоким розбоєм і банальним злодійством. Послухаймо щодо цього оспівувача «московської державності» М. М. Карамзіна:

«… ярмо Татар збагатило казну Великокнязівську (московську. — В. Б.) обчисленням людей, установленням поголовної данини і різних податків, доти невідомими, які збирають нібито для Хана, але хитрістю Князів обертають на їхній власний дохід. Баскаків, спершу тиранів, а опісля мздоїмних друзів наших владителів, легко можна було обманути в складних рахунках. Народ скаржився, одначе платив; страх усе втратити вишукував нові способи надбання, щоб задовольняти користолюбство варварів» [1, том V, с. 197].

Ця думка ще раз підтверджує, що впродовж усього періоду татаро-монгольського існування, тобто до XVI століття, московські князі були особисто зацікавлені тримати народ в страшному неуцтві, щоб більше красти під маркою ханських податків. Московський князь і його «камарилья» самовільно встановлювали податки, обкрадали своїх підданих надміру, заодно обкрадали й ханів щодо данини.

Лише історична необхідність сприяє розвитку науки, освіти, культури, проведенню широкомасштабних реформ. Тут бачимо зворотне. Московські правителі, поставивпіи перед собою ціль збагачення, були зацікавлені в збереженні відсталості народу, щоб не мати опору. У грабежах під виглядом так званого «збирання землі російської» московський князь взагалі не зважав на мораль навіть дикого звіра — не чіпати зайвого. Він забирав собі абсолютно все. Такий історичний парадокс супроводжував Російську імперію до часу її руйнування.

Пригадайте: тільки з XVIII століття, коли Петру І знадобилися освічені люди для організації мореплавання, картографії, артилерійського обчислення, нарешті, для власного виробництва сучасної, на ті часи, зброї, заліза тощо, лише відтоді окремим прошаркам суспільства у примусовому порядку було велено здобути освіту. Саме велено, і в примусовому порядку. Для потреб імперії! Але 500 років житія в глухому закутку Європи, часи відсталості, варварства та дикості не минули марно. На реформи Петра І чекав жорстокий опір — як незатребуваність загальнолюдської культури в Московії. Адже й нині російська людина, як кажуть, мудра по шкоді, вона завжди має виправдання своєї відсталості, вона схильна до містицизму — так званої російської ідеї. І це закономірно. Всяка реформа в Російській імперії розроблялася не для поліпшення життя людини. Ні! Це завжди був вимушений захід заради продовження російської експансії. Трохи відірвімося від цілі розділу і простежмо головні реформи Російської імперії, починаючи від Івана Грозного:

— Реформи Івана Грозного були спричинені неможливістю ведення швидких широкомасштабних завойовницьких воєн. Протест московитів довелося душити опричниною й страшним деспотизмом московського князя. Ми знаємо, що всі старання Івана IV просунутися на захід були марні. І принесли численні на ті часи нещастя. Московія заради експансії Івана Грозного поклала на плаху понад три мільйони людських життів. Результат: провал у час Смути та животіння протягом сторіччя.

— Реформи Петра породили ті ж причини, що й за Івана IV: завоювання чужих земель. Завоювання були істотні й знову призвели до виснаження скарбниці та зубожіння народу. Почався занепад на 40 років.

— Реформи Катерини II дали змогу наповнити скарбницю грішми і паралельно вести широкомасштабні завоювання. Саме Катерина II ввела остаточне рабство в своїй країні; при ній підкорені народи — українці, білоруси, молдовани — стали рабами, так званими кріпаками. Цілковите рабство уможливило наповнення скарбниці ресурсами та продовження експансії. Російський істеблішмент і Російська православна церква пробачили Катерині II і вбивство царя — власного чоловіка, і нечувану на ті часи розпусту, і знищення передової російської інтелігенції, і все інше. Саме ця «гуляща дама» повеліла впорядкувати «опис» «великоросійської» історії. Саме за її правління була обілена, прикрашена великими вигадками і розтиражована історія великоросів, яка нічого спільного не має з минулою дійсністю. Як завжди,