Віктор Гюго - Знедолені

Йому стало холодно.

Моторошний, урочистий голос виразно промовляв над ним латинські слова, яких він не розумів:

— Qui dormiunt in terrae pulvere, evigilabunt; alii in vitam aeternam, et alii in opprobium, ut videat semper.[22]

І дитячий голос відповів:

— De profundis.[23]

Суворий голос провадив:

— Reguiem aeternam dona ei, Domine.[24]

Дитячий голос відповів:

— Et lux perpetua luceat ei.[25]

Жан Вальжан відчув, ніби на дошки впало кілька крапель дощу. Певно, труну окропили святою водою.

Він подумав: «Скоро це закінчиться. Священик піде, Фошлеван поведе Метьєна випити. Мене покинуть одного. Потім Фошлеван повернеться, і я виберуся звідси. Треба потерпіти ще з годину».

— Reguiescat in pace,[26] — проказав суворий голос.

— Amen,[27] — відповів дитячий.

Напруживши слух, Жан Вальжан почув, як віддаляються чиїсь кроки.

«Ось вони й пішли, — подумав. — Я залишився сам». Раптом він почув над головою мовби гуркіт грому.

То впала на труну перша грудка землі.

Впала і друга грудка.

Одна з дірочок, крізь які він дихав, забилася.

Впала третя грудка.

Потім четверта.

Є випробування, що їх нездатна витримати навіть найсильніша людина. Жан Вальжан знепритомнів.

7. З цього розділу читач довідається, що губити перепустку небезпечно

Ось що відбувалося над могилою, в якій лежав Жан Вальжан.

Коли від’їхали дроги, коли священик і хлопчик-півчий сіли в карету й теж поїхали, Фошлеван, що не спускав з гробаря очей, побачив, як той нахилився і набрав у заступ землі.

Тоді Фошлеван прийняв героїчне рішення.

Він став між ямою й могильником, схрестив руки і заявив:

— Я плачу!

Гріб’є підняв на нього здивований погляд:

— За що, селюче?

— За вино.

— Яке вино?

— Аржантейське.

— Де воно, те аржантейське?

— «Під стиглою айвою».

– Іди ти к бісу, — сказав гробар.

І скинув у яму лопату землі.

Труна глухо загуділа. Фошлеван відчув, що хитається й зараз сам упаде в яму. Він вигукнув здушеним і хрипким голосом:

— Приятелю, ходімо, поки «Стигла айва» ще відчинена!

Гробар набрав у заступ землі.

— Я плачу! — провадив Фошлеван, ухопивши Гріб’є за руку. — Послухайте мене, друже. Я монастирський гробар. Я прийшов сюди допомогти вам. Це таке діло, яке можна зробити й уночі. Почнімо з того, що пропустимо по склянці.

Тим часом, як Фошлеван говорив, чіпляючись за цю останню надію, він у розпачі запитував себе подумки: «Ну, а як він і вип’є? Чи сп’яніє він?»

— Ну, гаразд, — сказав гробар. — Якщо ви вже так наполягаєте, провінціале, ми вип’ємо. Але спершу закінчимо роботу. Раніше я не згоден.

І він розмахнувся заступом. Фошлеван утримав його.

— Це аржантейське, за шість су!

— Он воно що, — сказав гробар. — Ви дзвонар. Дінь-дон, дінь-дон, ви тільки це й знаєте. Ідіть прогуляйтеся.

І кинув у яму другу лопату землі.

Фошлеван дійшов до того стану, коли людина вже не тямить, що вона каже.

— Та ходімо ж вип’ємо! — заволав він. — Я плачу!

— Спершу вкутаймо дитину, — відповів гробар.

І кинув третю лопату.

Потім угородив заступ у землю і додав:

— Адже ніч обіцяє бути холодна, і мрець плакатиме, якщо ми підемо й залишимо його невкритого.

У цю мить Гріб’є нахилився, і кишеня його куртки розкрилася.

Розгублений погляд Фошлевана бездумно ковзнув по тій кишені.

Сонце ще не сховалося за обрій, і було досить видно, отож старий помітив у розкритій кишені Гріб’є щось біле.

Очі у Фошлевана заблищали. Йому сяйнула одна думка.

Він непомітно витяг білий папірець із кишені гробаря. Той, зігнувшись над своїм заступом, не помітив нічого.

Гріб’є кинув у яму четверту лопату землі.

У ту мить, коли він обернувся, щоб набрати п’яту, Фошлеван подивився на нього з глибоким спокоєм і запитав:

— До речі, новачку, а ви маєте перепустку?

— Яку перепустку?

— Сонце зараз сховається.

— То й нехай одягає свою нічну шапку.

— Брама кладовища зачиниться.

– І що потім?

— Ви маєте перепустку?

— А, перепустку! — сказав гробар і сунув руку до кишені.

Обнишпоривши одну, він сягнув у другу. Потім обшукав обидві нагрудні кишеньки.

— Немає в мене перепустки. Мабуть, я її забув.

— П’ятнадцять франків штрафу, — сказав Фошлеван.

Гробар позеленів.

— Прокляття! — вигукнув він. — П’ятнадцять франків штрафу!

— Три монети по сто су, — уточнив Фошлеван. Гробар випустив із рук заступ.

Тепер настала черга Фошлевана.

— Не впадайте в розпач, юначе, — сказав старий. — За п’ятнадцять франків нема чого стрибати в уже готову могилу. До того ж їх можна й не платити. Ви ще жовтодзьобий новачок, а я знаю тут усі ходи й виходи, усі лази й перелази. Я навчу вас, як виплутатися з халепи. Одне ясно: сонце сідає, і через п’ять хвилин кладовище закривають.

— Це правда, — погодився Гріб’є.

— А за п’ять хвилин могилу ви не засиплете, вона до біса глибока.

— Справді так.

— Отже, з вас п’ятнадцять франків штрафу.

— П’ятнадцять франків!

— Але ви ще маєте час… Де ви живете?

— За два кроки від застави. Чверть години ходу звідси. Вулиця Вожирар, номер вісімдесят сьомий.

— Ви ще встигнете вийти за браму, якщо візьмете ноги на плечі.

— Маєте слушність.

— Тільки-но проскочите крізь браму, мчіть до себе додому, беріть перепустку й повертайтеся, воротар вам відчинить. З перепусткою штрафу платити не доведеться, і ви зможете спокійно зарити мерця. А я тут постережу його, щоб він не втік.

— Я зобов’язаний вам життям, селюче.

— Забирайтеся геть, — сказав Фошлеван.

Не тямлячи себе від радості, гробар потиснув старому руку й побіг до виходу.

Коли Гріб’є зник за кущами, Фошлеван зачекав, доки його кроки стихнуть, а тоді нахилився над ямою і тихо погукав:

— Дядечку Мадлен!

Ніхто йому не відповів.

Фошлеван затремтів від жаху. Він майже скотився в яму, припав до узголів’я труни й закричав:

— Ви мене чуєте?

З труни — ні звуку.

Фошлеван, якому забило дух, — так він тремтів, — вихопив із кишені долото й молоток і зірвав віко. У сутінках перед ним з’явилося обличчя Жана Вальжана — бліде, очі заплющені.

Волосся у Фошлевана стало сторч, і він підхопився на ноги, потім прихилився спиною до стіни ями. Старий садівник дивився на Жана Вальжана, і коліна в нього підгинались.

Жан Вальжан лежав блідий, аж синій, і нерухомий.

— Він мертвий! — ледь чутно прошепотів Фошлеван.

Випроставшись, він схрестив руки з такою силою, що вдарив себе кулаками в плечі.

— Оце так я його врятував, оце так! — вигукнув бідолаха і, гірко плачучи, заговорив, звертаючись сам до себе: — Це дядечко Метьєн у всьому винен! І чого тому старому йолопові заманулося врізати дуба, коли цього ніхто від нього не чекав? О Боже! Пан Мадлен мертвий!