Лорен Грофф - Долі та фурії

І тоді вона взяла його долоню, притисла до своїх грудей обома руками і так її й тримала. Несказане так і залишилося несказаним. Він заснув, і медсестра сердито навшпиньки вийшла. Матильда зайшла до квартири, дуже чистої й зі смаком обставленої, не затримуючись біля добре знайомих їй картин, пам’ятаючи, з якою люттю вона дивилася на них, рахуючи хвилини до того часу, коли вже можна буде піти. Згодом вона йшла крізь прохолодні тіні й полум’я концентрованого денного світла, яке вливалося між будинками, і не могла зупинитися; вона ледве дихала; як чудово було знову відчути себе на грайливих переляканих ногах, не знаючи, знову ж таки, куди йти.

15

Приватний детектив, якого найняв її адвокат, виявився зовсім не таким, як очікувала Матильда. Не бувалий і крутий, схожий на барило з віскі. Не м’якошерста британська бабуся. Літературні штампи підвели її, змушена була визнати потішена Матильда. Забагато міс Марпл і Філіпа Марлоу. Ця дівчина була молода, ніс, як сокира, кудлате, знебарвлене перекисом водню волосся. Щедрий вивал грудей із дельфіном над їхньою верхньою кривою, який ніби пірнав у її декольте. Величезні сережки. Зовні вона вся наче кипіла, всередині ж угадувалася пильність.

— А щоб тебе! — випалила Матильда, коли вони потисли руки. Це вийшло мимоволі. Вона занадто довго пробула одна, щоб тепер дотримуватися всіляких тонкощів. Це було через два дні після того, як Чоллі застукав її голою в басейні. Вони зустрічалися у дворі однієї з Бруклінських кав’ярень. Угорі над ними у верхівках дерев шумів вітер.

Але дівчина не образилась, а розсміялася. Вона відкрила папку, де була фотографія Чоллі, адреса, телефонний номер, все, що Матильда спромоглася згадати, розмовляючи з нею по телефону.

— Я не знаю, як далеко ви зайшли у своєму розслідуванні, — сказала Матильда. — Він був одним із тих, хто заснував Фонд Чарльза Ватсона. Ну, ви знаєте, інвестиційна брокерська компанія. Я не знаю, чи ви вже в курсі цього. Двадцять років тому. Він заснував її, коли ще був дитиною. Один в один «схема Понці» — фінансова піраміда, я абсолютно впевнена.

Дівчина подивилася на неї, на її обличчі спалахнула іскра цікавості.

— Ви займаєтесь інвестиціями? — спитала вона. — Це щось таке, як оце?

— Я не схиблена ідіотка, — відказала Матильда.

Дівчина моргнула і відкинулася на спинку стільця. Матильда вела далі:

— Хай там як, а за «схему Понці» можна зачепитися, тому мені потрібні докази. Але мені треба більше. Особисте. Найпаскудніше, що можна відкопати. Ви три секунди розмовляєте із цим типом і чітко розумієте, що в нього є шафа, забита скелетами. Не відкидаю, що справжніми. Він — жирний мудак, зморщений козел-наркаш, і я хочу живцем здерти з нього шкіру, — Матильда радісно посміхнулася.

Дівчина дивилася на Матильду. Відтак сказала:

— Ви знаєте, я не сумніваюся, що добуду докази.

— Рада це чути, — сказала Матильда. — Я не наймаю дурників.

— Єдине, що мене напружує щодо вас, — це схоже на особисту помсту, — сказала дівчина. — А це вже брудна справа.

— Авжеж, убити набагато простіше, — зауважила Матильда.

Дівчина посміхнулась і сказала:

— Мені подобається, коли леді має трохи зухвалості.

— Ніяка я не леді, — відказала Матильда, якій уже набридло це дивне фліртування. Вона допила каву й збиралася йти.

Матильда підвелась, але дівчина попросила:

— Зачекайте.

Вона витягла руки з рукавів сорочки, повернула її так, що виріз коміра опинився ззаду, і тепер виглядала модно й професійно. Вона стягла з голови кошлату перуку, під якою виявилося коротко обстрижене каштанове волосся. Вона зняла сережки, накладні вії. Вона перетворилася на зовсім іншу людину, сувору й різку. У неї був вигляд єдиної жінки-аспіранта на кафедрі математики.

— Це було перевтілення на рівні Джеймса Бонда, — визнала Матильда. — Вражаюче. Б’юсь об заклад, це зазвичай допомагає вам укладати угоди.

— Зазвичай, так, — сказала детектив. У неї був збентежений вигляд.

— І дурнуватий дельфін? — спитала Матильда.

— Я була дурна в молодості, — сказала дівчина.

— В молодості всі роблять дурниці, — сказала Матильда. — Але вони такі чудові. — Вони посміхалися одна одній через стіл, присипаний пилком. — Добре, ви підходите, — сказала Матильда.

— Люба, та я більше, ніж підходжу, — сказала дівчина, нахилилась уперед і доторкнулася до Матильдиної руки, довго не приймаючи своєї, щоб її натяк був зрозумілий.

Їжа моя — то гнів. Я буду їсти вдома

І, наїдаючись безперестанку,

Помру від голоду.[33]

Так говорила Волумнія у шекспіровому «Коріолані». Вона — сувора й невблаганна — набагато цікавіша, ніж Коріолан.

Та хто ж піде дивитися п’єсу із назвою «Волумнія».

16

Небо затягло хмарами, хоча весь день у вікні виблискувало сонце.

Вона була новенькою у своїй інтернет-компанії. Це був сайт знайомств, який згодом продадуть за мільярд. У галереї вона пропрацювала три роки. Щодня збиралася з духом, заплющувала очі й примушувала себе заходити туди. Увесь день відчувала на собі погляд Аріеля. Вона виконувала свою роботу. Турбувалася про художників, заспокоювала їх, посилала їм подарунки на день народження.

— Це надзвичайний талант, — казав Аріель, представляючи її. — Настане час, і Матильда заправлятиме тут усім.

Щоразу, коли він це говорив, обличчя Луанни пересмикувалося. Проте одного разу до них із Санта-Фе прилетів якийсь нервовий художник, і вони з Аріелем вирушили на тривалу вечерю, а коли повернулися, Матильда все ще працювала в сутінках робочого кабінету над копією каталогу для виставки. Вона підняла голову, завмерла.

У дверях стояв Аріель і дивився на неї. Він підійшов ближче, ще ближче, поклав руки їй на плечі й почав їх масажувати. Він притулився до її спини. Вона давно чекала чогось подібного і тепер була навіть трохи розчарована повною відсутністю смаку: несподівано грубий, вульгарний жест, погладжування. Вона підвелась і сказала:

— Я закінчила, — пройшла повз Луанну, яка спостерігала біля входу, взяла всі свої лікарняні дні відразу й за кілька днів знайшла нову роботу, навіть не повідомивши Аріеля, що залишає галерею назавжди. Але цього ранку Матильда не могла зосередитися на своїй роботі.

Вона відпросилась у шефа, й він дивився їй услід, звузивши очі за скельцями окулярів, із кислим виразом обличчя.

У парку листя клена сяяло, ніби мало позолочені прожилки. Вона зайшла так далеко і відчувала себе такою пропащою, що, коли повернулася додому, в неї підкосилися ватяні ноги. На корені язика відчувалася гіркота. Вона витягла тестову смужку із пачки, в якій їх було двадцять і яку вона тримала під рушниками. Помочилася на неї. Почекала. Випила літрову пляшку води. Знову помочилася, і знову, і знову, і кожного разу тестова смужка говорила «так». Знак плюс. Тобі кінець! Вона поклала смужки в пакет і запхала його на дно урни зі сміттям.

Вона почула, що прийшов Лотто, і вмилася холодною водою.

— Привіт, люба, — гукнув він. — Як минув твій день?

Він ходив туди-сюди, розповідаючи про прослуховування, про якийсь маленький уривок у рекламі, він ще й не хотів його, бо це було принизливо, але потім він побачив того хлопця з телешоу сімдесятих років, отого, з вихором і такими дивними вухами, пам’ятаєш?

Вона витерла обличчя, пальцями причесала волосся, спробувала натягти на обличчя посмішку кілька разів, поки вона перестала бути такою кривою. Вона вийшла з ванної, усе ще в пальті, і сказала:

— А я саме йду по