Лорен Грофф - Долі та фурії

Далі було хвилювання, вигуки, за найближчими столиками зааплодували — які, виявляється, в людей довгі вуха. Рейчел заливалася щасливими сльозами, Саллі розхвилювалася, притисла долоні до обличчя, хоча було зрозуміло, що для неї це не новина. Матильда пошукала очима Аріеля. Але він підвівся і вийшов із ресторану. Його худорлява спина в темно-синьому костюмі мелькнула за дверима. Вона позбулася його. Як їй здавалося, назавжди. Вона відчула полегшення, наче холодний вітер пролетів крізь неї. Вона поставила свою склянку і чхнула.

За тиждень після випускного Матильда дивилася вгору крізь двостулкові вікна в садок у дворі, де японський клен ворушив на вітрі листям, мов крихітними долоньками.

Вона вже знала. Ця квартира буде її першою справжньою гаванню за стільки років плавання. Їй було двадцять два. Вона жахливо стомилася. Тут нарешті вона зможе відпочити.

Вона відчувала, як Лотто праворуч за її плечем випромінював свою лоттість. Вона знала, що за мить він повернеться й видасть жарт, а ріелторка засміється, і в її голосі вперше проступить тепло; і мимоволі, знаючи, що не можна вкладати гроші в таких молодих і бідних людей, вона все ж проявить до них інтерес. Коли вони вселялися, вона принесла їм пиріг із заварним кремом і начинкою. Коли вона бувала десь поблизу, то заходила до них і приносила цукерки. О Лотто, думала Матильда з любов’ю і відчаєм. Як і в більшості страшенно привабливих людей, всередині нього була порожнеча. І найбільше людям подобалося в її чоловікові те, як солодко звучали їхні власні голоси, відлунюючи у ньому.

Матильда вдихнула запах воску, який ішов від підлоги. Вона чула, як у коридорі нявчить сусідська кицька. Як м’яко шелестить листя, черкаючи по небу. Доброта цього місця зачаровувала її.

Їй довелося кишнути щось маленьке й крикливе в собі, яке підбивало її сказати «ні», піти звідси. Вона нічого цього не заслуговувала. Вона все ще могла все це зруйнувати, сумно похитавши головою, сказавши, що вони мусять іще щось подивитися. Але ж проблема з Лотто залишиться. Зрештою це він став її домом.

Ну ось: жарт, сміх. Матильда обернулася. Її чоловік — Боже, Боже мій, її на все життя — усміхався. Він підняв руки, обхопив її підборіддя двома долонями і провів великими пальцями по її бровах.

— Я думаю, що їй це сподобається, — промовив він, і Матильда кивнула, не в змозі вимовити й слова.

Вони могли жити на одному щасті у своїй гламурній бідності, у своїй квартирі. Вони були стрункі, як фавни, від нужди, якою була вщерть наповнена вся їхня квартира. Подарунка Рейчел — заощаджених дівчинкою кишенькових грошей — вистачило на три вечірки й на стільки ж місяців орендної плати та їжі. Щастя живить та не годує. Вона спробувала працювати офіціанткою, агітатором у Сьєрра-клубі, втім марно. Світло їм відімкнули. Вони світили свічками, які вона поцупила зі столиків на відкритій веранді ресторану, а спати лягали о восьмій вечора. Вони влаштовували обіди у складчину з друзями, щоб наїстися досхочу, ще й ніхто не заперечував, якщо решта лишалася їм. У жовтні на їхньому розрахунковому рахунку залишилося тридцять чотири центи, і Матильда вирушила в галерею Аріеля.

Він роздивлявся велику зелену картину на стіні в кінці кімнати. Він подивився на неї, коли вона покликала «Аріелю!», але не ворухнувся. Секретарка була нова — худорлява знуджена брюнетка.

Гарвард, не менше. Упевненість, що всі їй чимось зобов’язані, довжина та блиск волосся. Це й була Луанна.

— Вам призначено? — запитала вона.

— Ні, — відповіла Матильда.

Аріель стояв, склавши руки, чекав.

— Мені потрібна робота, — гукнула вона йому через порожнечу.

— У нас немає вакансій, — сказала секретарка. — Вибачте.

Якийсь час Матильда дивилася на Аріеля, аж поки секретарка дуже різко заявила:

— Вибачте. Це приватний бізнес. Вам краще піти. Вибачте.

— Вас вибачено, — сказала Матильда.

— Луанно, принесіть нам, будь ласка, три капучині, — попросив Аріель.

Матильда зітхнула: капучині. Дівчина вийшла, грюкнувши дверима.

— Іди сюди, — сказав Аріель. На обличчі Матильди не ворухнувся жоден м’яз, коли вона наблизилася до нього. — Матильдо, — м’яко запитав він, — чому ти вирішила, що я повинен давати тобі роботу?

— Ти мені взагалі нічого не винен, — сказала вона. — Тут я згодна.

— Як ти можеш мене про щось просити після своєї поведінки?

— Поведінки? — перепитала вона.

— Гаразд, після своєї невдячності, — відказав він.

— Аріелю, я ніколи не була невдячною. Я виконала контракт. Як ти завжди кажеш, це був бізнес.

— Бізнес, — сказав він. Його обличчя почервоніло. Брови задерлися високо вгору. — Ти виходиш заміж за цього хлопця, Ланселота, за два тижні до закінчення коледжу. Що це, як не подружні стосунки? Це — невиконання контракту.

— Я зустріла тебе в квітні останнього року в середній школі, — сказала вона. — Якщо ти порахуєш, то побачиш, що я ще й перевиконала контракт на два тижні.

Вони посміхнулись один одному. Він заплющив очі й зітхнув. Коли розплющив їх, вони були вологі.

— Я знаю, що то був бізнес. Але ти дуже сильно зачепила мої почуття, — сказав він. — Я тебе не ображав. Отак піти, не сказавши й слова, ти здивувала мене, Матильдо.

— Бізнес, — знову сказала вона.

Він обдивився її з ніг до голови. Це він купив оці гарненькі туфлі, зношені на носку. Це він купив оцей чорний костюм. Її волосся не стрижене з літа. Він примружився, схилив голову набік.

— Ти схудла. Тобі потрібні гроші. Я розумію. Все, що тобі треба зробити — попросити, — сказав він м’яко.

— Я не прошу, — сказала вона.

Він засміявся, похмура секретарка з брязкотом внесла тацю з кавою, й Аріель тихо сказав:

— Тобі пощастило, що я до тебе небайдужий, Матильдо. — А голосніше додав: — Луанно, познайомся з Матильдою. Вона приєднається до нас із завтрашнього ранку.

— О, чудово, — сказала Луанна і відкинулася на спинку стільця. Вона уважно дивилася на них, щось відчуваючи.

— Я працюю в галереї, — сказала Матильда, коли вони повільно простували до виходу. — Не в тебе. Доступ заборонено.

Аріель подивився на неї, і вона, яка так довго була з ним, зрозуміла, що він думає: «Побачимо».

— Тільки доторкнешся до мене, — попередила вона, — і я піду. Так і знай.

Пізніше, коли їй було шістдесят, а Аріелю — сімдесят три, вона почула, що він захворів. Звідки прийшла ця новина, вона не могла сказати. Мабуть, небо прошепотіло їй це на вухо. Саме повітря. Вона тільки знала, що у нього рак підшлункової. Швидкий і безжалісний. Протягом двох тижнів вона зациклено повторювала цю фразу і нарешті пішла провідати його.

Він лежав на лікарняному ліжку не в квартирі, а на терасі. Шкіра коричневого кольору, обстрижений, очі розплющені. У неї ж очі були широко відкриті. Вона зітхнула. Це були одні кістки та шкіра.

— Як добре, — прохрипів він, — побачити пташок. Вона підняла голову. Ніяких пташок. — Потримай мою руку, — попросив він. Вона хотіла взяти його руку, але не зробила цього. Він повернув до неї голову. Шкіра ковзала щелепою.

Вона чекала. Усміхнулася йому. В кутиках її очей відбивалися будинки, освітлені сонцем.

— Ах, — промовив він. Його обличчя знову потеплішало. На ньому з’явилося щось на кшталт посмішки. — Її не примусиш.

— Це точно, — підтвердила вона. Але зрозуміла так: «Ах ти, бісове дівчисько, привіт. Я так давно тебе не бачив».

— Будь ласка, Матильдо, — попросив