Христина Вілем - Істина крові, Христина Вілем

Віта шукала у Арсенових очах підступ, але бачила лише дражливі вогники. Вона сильно сумнівалась, що все це жест доброї волі, але спокуса виявилась завеликою. Віта знала, що нестерпно захоче спати вже через кілька хвилин. І знала, що Арсен це бачить. На що він сподівається? Що вона відмовиться і засне? Якими б не були Арсенові наміри, Віта вирішила, що краще прийняти їх свідомо, аніж прокинутись увечері невідомо де і як.
Віта зробила крок, взяла його руку і піднесла до губ. Вона все ще шукала у його очах хоч щось підозріле, але бачила лише нетерпіння та передчуття.
Віта видихнула, теплом торкнула Арсенову долоню і його дихання збилось. Він бачив, як у неї розширились зіниці і погляд на мить перемістився на його груди. Віта почула, що змінився ритм його серцебиття і густий хвойний аромат почав хвилями розтікатись від його шкіри.
Вона торкнула губами руки, ледь припідняла, втягнула кров, зробила ковток і примружилась, насолоджуючись смаком та видінням.
Арсен заплющив очі – він відчував і бачив все те, що й Віта.
Великий ковток чистої сили. І її смак був незрівнянно багатшим, аніж у тих кількох крапель, що їх вона зірвала з його губ. Віта бачила, як кров проникає у її тіло, кожна крапелька ділиться до безкінечності і маленькі пульсуючі іскринки об’єднуються із її кров’ю. А далі сталось щось неймовірне – її тіло почало світитись всередині. Іскри Арсенової крові, наче зорі, пустили промінці, шукаючи одна одну, торкаючись одна одної, об’єднуючись промінцями, вбудовуючи частинки її власної крові у неймовірної краси форму. Фантастична структура із правильних багатокутників, із міріадами іскор у точках перетину променів – Віта не могла осягнути те, що бачить. Вона лише відчувала світло, тепло, пульсацію, звук…
– Неймовірно…
Віта здригнулась і видіння зникло, але вона знала, що все це залишилось у ній. Гармонія, спокій, тепло, краса – нова Вона. Справжня Вона.
Арсена полонило її видіння. Він знав, що кров вампіра незвичайна, але це було щось особливе. Про таку реакцію він не чув ніколи. Віта бачила і відчувала те, що в принципі бачити і відчувати не могла. Енергетичний сплеск – так, але не більше.
Вона настільки поринула у себе, що Арсен побачив і відчув все і коли її тіло завершило об’єднання, а тоді завібрувало – він відкрив очі. І побачив той самий сріблястий серпанок, якому не міг знайти пояснення.
Здивування злетіло з губ мимоволі, Віта отямилась і у її очах були спокій, впевненість та силу. У Віті, у всьому її існуванні та перетворенні була загадка, на яку він не знав відповіді.
Арсен повернувся до вікна і простягнув руку, запрошуючи Віту іти з ним. Вона усміхнулась, обминула його і пішла до вікна. У ній не було ні тіні страху чи сумніву і Арсен відверто захоплювався нею. Ця жінка, його жінка, досконала.
Віта підходила до вікна, стримуючи нетерпіння. Вона знала, як боляче від сонячних променів і очікування ще однієї зустрічі з ними чомусь викликало азарт.
Очі не пекло, шкіру не обдало жаром, тому Віта підійшла до вікна впритул, відчинила і вражено завмерла. Арсен правильно сказав – показати день. Вона справді ніколи не бачила його таким. Абсолютно все було іншим, її очі сприймали день, наче яскравий, різнобарвний, іскристий потік кольорів та образів. Вона розрізняла неймовірну кількість відтінків у всьому, небо мінилось блакиттю, лазур’ю, сріблом та ще багатьма напівтонами, назви яких вона не знала. Листя, трава, повітря – Віта бачила кольори навіть там, де їх, здавалось би, бути не повинно. Вона навіть не уявляла, що від зеленого до жовтого тисячі напівтонів і навіть земля, яку вона змогла, напруживши зір, побачити крізь траву мінилась відтінками.
Насиченість, яскравість і шалена зміна всього цього від найменшого подиху вітру – вражало, але швидко втомлювало зір. Віта ледь відвела голову і примружилась.
– Тепер ти розумієш, чому ми нічні хижаки?
Арсен стояв так близько, що вона спиною відчувала його тепло і від думки, наскільки оголена її спина у сукні, стало гаряче. Віта не додумалась переодягнутись, хоча знала, що на горищі є запас її молодіжного одягу.
Віта не відповіла. Його голос, несподівано низький, ніжний, м’який, торкав її оксамитом, обіймав. Віта закрила очі і дуже повільно вдихнула, вона не знала, що сказати, як поводитись, здавалось – ще секунда і вона почне тремтіти. Віта із трепетом зрозуміла, що між ними вже не стоїть нічого, навіть вбивство більше не розділяє їх.
Арсен до божевілля хотів обійняти Віту і забрати звідси, тепер це легко навіть без її згоди. Вона стояла у сонячному промінні, дивилась на день очима вампіра і втрачала енергію. Вона занадто захоплена і не розуміє скільки сил витрачає тіло молодого вампіра на опір сонцю.
Арсен стояв так близько, що міг вдихати її запах, відчувати його шкірою. І він вловив її розгубленість. Нарешті між них немає нічого і нікого. Якщо Віта зараз повернеться, він поцілує її і вона не зможе відмовити. Вони обоє це знають. Але Віта не повернулась. Вона не відійшла, не втекла, але вперто не бажала поступитись.
Арсен усміхнувся і торкнувся її плеча. Віта не ворухнулась, але видихнула занадто голосно, її рука ледь вловимо смикнулась. Це саме воно – імпульси тіла, які розум та воля не здатні контролювати. Арсен повільно провів рукою вниз, насолоджуючись дотиком до її шкіри. Треба забрати Віту звідси якнайшвидше, але надворі занадто сонячно, а вона слабне з кожною секундою.
Арсен нахилився до неї і тихо, щоб не налякати, сказав:
– Я покажу тобі щось. Дивись уважно.
Він зосередився, дивлячись на небо і несподівано воно посіріло, легкий вітерець нагнав кілька прозорих хмаринок, які сховали сонце. Віта вдихнула і розслабилась, так значно краще, бо вона вже почала втомлюватись. А тоді вона усвідомила, що саме це хотів показати їй Арсен.
– Це ти зробив?
– Так.
– Як?
– Страшилки не завжди брешуть.
У Вітиній голові дзенькнув тривожний дзвіночок:
– Це ж важко.
– Ну… так.
– То для чого?...
Але вона вже знала відповідь. Віта хотіла відійти, але Арсен міцно обійняв її і прошепотів:
– Щоб забрати тебе звідси…
Вони розчинились, перш ніж Віта встигла заперечити.