Люко Дашвар - Ініціація

— Ок! — погоджуюся.

Як не погодитися? Хай у нашому зв’язку немає навіть натяку на краплю емоційної романтичності, зате командир турбується про мене. Регулярно покращує моє фізичне самопочуття і самооцінку якісним сексом, не бере грошей за проживання в студії поблизу Дружби Народів, хоч я і пропонувала, не забуває забити холодильник продуктами і навіть зупиняє, якщо я раптом втрачаю береги і відчуття реальності, починаю надто активно мріяти, бо хто сказав, що варто мріяти лише про вічне кохання? Приміром, я нині мрію про власне авто, хоча не дуже і пам’ятаю, чому так мріяла про нього раніше. Мандрувати збиралася? Аж до Китаю і Японії? Сікорський упевнений, літаком доцільніше.

— Тільки дурні обирають довгі шляхи до мети. Навіть у снах нормальні люди літають, а не псують собі ніг, а тачкам шини, — іронізує.

Я більше не бачу снів. Хотіла б запевнити: люди, що існували в моєму житті ще тоді, коли жила на Лівому, на вулиці тупих довірливих Ентузіастів, — теж щезли назавжди, стерті, забуті. Та вимушена визнати: реальність не робить настільки щедрих нематеріальних подарунків. Пам’ятаю їх усіх, хоч давно не бачила. Маму з татом, Ромку з Брайаном і Брукс, діда Реформаторського, Валентину та її дочку, Діну, Германа, Ульку і його, Блека. Навіть Лесю Ігорівну не забула. Подумки давно поділила їх на дві різновеликі групи. У першій батьки, брат із собаками, волонтери, Діна, старий нотаріус. Мені шкода їх, дуже шкода. У групі смертників: Леся Ігорівна, Герман, Улька і він, Блек, — слабкодухі зрадники, пристосуванці і покидьки! Хіба таким місце посеред людей?

Питання не дає спокою, бо так і не розумію, що робити зі смертниками. Згадую нотатки діда Реформаторського, наче там відповідь. Навіть вирішую полазити Інтернетом, аби зрозуміти: Улька поширила маячню діда Реформаторського? У мережі — ані згадки про революційні ідеї старого нотаріуса. Не можу повірити. Знову занурююся у віртуальний світ, признаюся собі, що в дідовій маячні сяяли діаманти окремих думок. Приміром, про те, що людина має пройти лиш одну ініціацію: на здатність бути справжньою людиною. І хай би всі почитали, задумалися, бо я, наприклад, почитала, задумалася і розумію тепер: пройшла випробування, людина — на всі сто! Бо тільки справжня людина може так відчайдушно ненавидіти зраду і так активно намагатися її вбити.

«Вбити…» — думки вихлюпуються в єдине актуальне слово, та розвинути його до вагомого речення чи, приміром, гасла не вдається. У скляній шпаківні офіса «Кресала» до мене підсідає пані Півник, нахабно клює гострим поглядом мої очі.

— Меланіє. Поговоримо? — чи то просить, чи то наказує.

Розмова починається в чарівній кав’ярні за квартал від офіса, і вже те одне інтригує: пані директорка теревенитиме про щось вкрай втаємничене? Ух, як цікаво!

— Що сталося? — питаю з обережним співчуттям, бо бачу: пані розгублена, сіпається, безбожно псує ложкою шедевральне тістечко, яке стоїть перед нею на столику. Своє я вже з’їла.

— Така делікатна тема. Навіть не тема — жіночі секрети.

— Ваші?

— Боронь Боже, ні! Не мої! — відпасовує надто швидко.

«Твої!» — зухвало констатую подумки, навіть усміхаюся — теж подумки, бо знаю, про що йтиметься. Альфа-самець Сікорський ще після першої нашої близькості в мисливській хатинці на Десні байдужо признався, що час від часу спав із пані Півник. Правда, так уже не напружувався, у хатинку за місто не вивозив. Та й нащо, коли в кабінеті директорки двері зачиняються зсередини, а волати від збудження і тим привертати нездорову увагу колег пані Півник не наважувалася, а от папери від ії пристрасті хронічно страждали, бо полюбляла розлягтися на столі посеред текстів патріотичного змісту. І коли я спитала коханця, чи вистачить його на двох, він лише усміхнувся іронічно: «Міл! Ти адекватна? Нащо мені та шмаркля? Тепер у мене є ти». Шмаркля, певно, щось винюхала, хоч ми з Сікорським поводимося, як розвідники у ворожому таборі. І тепер погрозами або подачками спробує умовити мене відступитися від командира, щоби вона могла і далі отримувати на робочому місці не тільки моральне і матеріальне, але і сексуальне задоволення.

— Чиї ж жіночі проблеми вас так розхристали? — намагаюся бути ввічливою, тактовною. — Сподіваюся, не мої, бо в мене — ніяких проблем.

— Лесині! — каже, і мені здається, що вона просто насміхається з мене. — Лесі Ігорівни, — уточнює, аби я нарешті допетрала, про яку саме Лесю йдеться.

Уже не чекає від мене питань. Розкриває карти, і за десять хвилин із плутаної її балаканини вимальовується чітка картинка. Справи такі: пані Півник дружить із Лесею Ігорівною, тому і повірила рекомендації подруги, коли зголосилася прийняти мене в дружну сім’ю «Кресала», бачить, що я дуже задоволена роботою в перспективній організації, сподівається, що віддячу за це, бо хоче попросити мене про особливу послугу. І не заради себе! Заради подруги Лесі Ігорівни!

— Леся просить, щоби я прослідкувала за її чоловіком. Хоче знати, чи не зраджує. Я їй відмовити не можу. Але і покинути роботу заради неї не можу! Як? Я ж директор! На моїх плечах — всеукраїнська громадська організація! Я то у спонсорів, то на виїзних акціях, то по регіонах.

— Це правда, — погоджуюся, бо особливо задоволена роботою в «Кресалі» в ті дні, коли не перетинаюся з пані Півник.

— А ти, Меланіє, змогла б витратити трохи свого часу і простежити за Лесиним чоловіком. Врешті-решт, не забувай: Леся Ігорівна тобі допомогла працевлаштуватися! А я роблю все, щоби ти затрималася на цій роботі!

— Я пам’ятаю добро, Оксано Петрівно, але вибачте, де мені шукати Лесиного чоловіка?

— У «Кресалі»!

— Чоловік Лесі Ігорівни у нас працює? — щиро дивуюся. — І хто з кресалівських мужчин — її чоловік?

— Олег Сікорський! — із ноткою жіночої туги в голосі відказує пані Півник.

На мить мене паралізує. Нащо ж ти так нахабно брешеш, курко?! Мене не дивує те, що в Лесі і Сікорського різні прізвища: скрізь і всюди! Не втрачаю свідомості від сорому перед колишньою колегою, було б перед ким. Я просто не вірю! Тому що — хатинка! Чоловік Лесі Ігорівни торік украв дитячі гроші і купив собі хатинку! А хатинка Сікорського на Десні має вже років п’ять від народження, бо командир бойового крила «Кресала» порозвішував на її стінах не тільки мисливські трофеї, але й фотки з будівництва берлоги. Я на власні очі бачила ту хронологію, яка розтягнулася на пару років, бо Сікорський вимріяв собі втіху і втішився лише тоді, коли навіть килимок у ванній відповідав мрії. Бо мрію неможливо купити! Її можна лиш побудувати! І я не