Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Розділ №43. Тиша

Коридори Heavenscentа здавалися нескінченними. Наче довгі тунелі без початку та кінця, вони розтягувалися у темряві, губилися за рогами та тонули в сутінках, які повільно поглинали простір навколо нас. Після яскравого світла софітів, які весь день сліпили очі, ця напівтемрява здавалася майже заспокійливою. Ми повільно спускалися сходинками з другого поверху, втомлено пересуваючи ноги. Я з якимось задоволенням ловила себе на думці, що нарешті цей день закінчився. Більше не було натовпу з десятків працівників, які невпинно бігали туди-сюди, виконуючи свою роботу. Не було скаженого Граунда, який намагався принизити всіз довкола. Не було розлюченої Лейли, яка роздирала мене на шматки одним поглядом. Не було нікого крім мене та Хевена. 

— Про що ти задумалась? — прозвучав тихий голос з-за спини. Я провела пальцями по холодному металевому поручню, відчуваючи, як гладка поверхня охолоджує шкіру, поки я збиралась зі своїми думками. 

— Про те, що рада, що цей день нарешті закінчився, — зізналася, навіть не намагаючись приховати втоми в голосі. — Мені здавалося, що ніколи більше не зможу залишитись в тиші.

— Знайомо, — посміхнувся він, переплітаючи наші пальці. — Сьогодні тут дійсно був повний аншлаг, можна було збожеволіти. Я коли йшов за кавою, навіть бачив  як охоронець збирався додому. Одні ми з тобою безсмертні романтики, залишились пити опівночі каву при свічках.

— Не одні, — посміхнулася. — Джонатан казав, що Даніель ще хотів ще порепетирувати.

— Він завжди багато хоче, але нічого не робить, — спокійно зауважив він, стискаючи на мить мою долоню сильніше. — Світло в павільйоні було вимкнене. Бюсь об заклад, цей бовдур втік ще з перекуру.

— Навіть сперечатися не буду. Він сьогодні стільки собі перекурів влаштовував, що ми могли б піти додому годин так на пять раніше, — відповіла, дилячись як попереду миготіли вогники камер спостереження. В голові все ще неприємно гуло і я провела по волоссю рукою, об хоч трохи привести себе до тями. Я так втомилась за останні дні, що коли все це закінчиться, напевно, впаду в сплячку. — Як гадаєш, тих доказів від Джиліан буде достатньо, щоб засадити його за грати? 

— Я дуже сподіваюся на це, — вимовив він, на мить зупиняючись та проводячи пальцями по моєму обличчі. — Я зроблю все для цього. 

— Скільки років йому можуть дати? —  не відводила я погляду, згадуючи наскільки розбитою виглядала Лейла. Наскільки зламаною була я після пожежі..

— Якщо пощастить... чотири, — Хевен відвернувся, щоб я не бачила його напруженого погляду. Зробив ще кілька кроків, збираючи думки докупи, а потім сказав: — Я постараюсь, щоб він отримав по максимуму. Але якщо він найме гарного адвоката, всі наші звинувачення можна буде спростувати…

— Навіть так, це все одно мало... — пробурмотіла я собі під ніс. 

Хевен мовчав. Він знав, що це був мізер, але нічого не міг вдіяти…На жаль, в подібних випадках ніхто не цікавився у жертв, яким вони бачать покарання. Ніхто не питав їх, як би вони самі хотіли розпорядитись життям кривдника…І від цього було настільки гірко, що по горлу стала підійматись нудота.

— Не думав про це, Емілі... Краще скажи мені, що ти хочеш зранку на сніданок?

— Я?.. — здивовано запитала, коли повітря розірвав різкий, пронизливий звук сирени.

Серце моментально пропустило кілька поштовхів та стало битись немов божевільне. Сигнал пожежної тривоги вдарив по барабанних перетинках, пробираючись крізь кістки та огортаючи простір панікою. По моїй шкірі пробіг холод, коли пальці Хевена миттєво стиснули мою руку. Його очі швидко ковзнули по темних коридорах, намагаючись вгледіти в напівтемряві дим чи язики полум'я. Хоч щось, що б нагадувало про головні ознаки пожежі. 

— Що відбувається? — злякано видихнула я, стараючись тримати голос рівно, хоча відчувала як мене огортає панічна атака. В голові відразу ж стали з'являтися спогади з минулого, обриваючи доступ повітря. 

— Не знаю, але нам краще забиратися звідси якомога швидше... — він ледве чутно прошепотів та впевнено потягнув мене нескінченими коридорами до виходу. 

З кожним кроком повітря стало важким. Стіни, які ще мить тому здавалися безпечними, тепер загрозливо звужувались у світлі аварійних ламп, готові замкнути нас у своїй пастці. Нескінчене гудіння сирен виривалося зі всіх сторін, било у скроні, роздирало мозок та глушило всі інші звуки.Я намагалася не думати. Намагалася продовжувати вдихати повітря весь шлях до рятівних дверей, але пам’ять продовжувала підло зраджувати.

Сирена продовжувала вити, розриваючи повітря пронизливим звуком, що віддавався всередині грудної клітки і змушував тіло стискатися від інстинктивного страху. Коридори навколо мене розпливалися. Реальність вислизала з-під ніг, змушуючи зашпорхтуватись на рівному місці. І якби не Хевен, я б кілька разів точно побила б собі носа.  Але він продовжував тягнути мене вперед. Його рятівні пальці були єдиним, що тримало мене в реальності, не дозволяло провалитися назад у минуле.

Запах диму в холі вдарив у ніс, збиваючи з ніг. Горло обпекло, і я закашлялася, схопившись рукою за груди та намагаючись вирватися з цього відчуття задухи. Але з кожним наступним подихом дим ставав густішим, осідав у легенях та проникав у шкіру. Він був усюди — на одязі, на волоссі, в очах, які почали сльозитися від їдкого запаху. Він змішувався з повітрям, витісняв кисень, змушуючи моє серце калатати в грудях, щоб воно вибило собі вихід. Було так лячно, що коли Хевен пустив мою долоню, я навіть не змогла втриматись на ногах та впала на підлогу.

Коридори Heavenscent’а розтанули. Стеля високо над головою перетворилася на дерев’яні балки, що потріскували, обсипаючись гарячими іскрами. Темні стіни стали жовтуватими шпалерами , які обгоріли по краях та викривилися у потворні силуети. Підлога під ногами перетворилася на деревяний паркет, який скрипів під босими ногами, просочений запахом пилу, вогкості та гару. Переді мною миготіло жовтогаряче полум'я, яке охоплювало усе навколо, облизувало дверні рами, повзло по стінах, розповзалося стелею, неначе живе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍