Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

Няня похитнулася, її руки затремтіли, і вона відповіла, намагаючись тримати голос рівним:

— Ви… Ви ж прислали мені повідомлення, що заберете їх з пані Анастасією, а потім плануєте десь ще їх звозити.

На ці слова Емір різко нахилився до неї.

— Яке повідомлення? Хто його прислав? Де діти? Відповідай! — його голос став таким грізним, що, здавалося, стіни палацу здригнулися.

Няня раптом притулила руку до грудей, її обличчя поблідло.

— Пан Емір… я… — вона захиталася і впала, втративши свідомість прямо перед нами.

Емір миттєво відреагував.

— Викличте лікаря! — крикнув він охоронцеві, що з’явився на порозі.

Я ж, відчуваючи, як всередині наростає паніка, навіть не чекала, доки дадуть більше розпоряджень. Що сталося? Де діти? Я швидко побігла до південної частини палацу, де діти зазвичай проводили час із нянею. Думки змішувалися, а серце калатало як шалене.

Пролетівши коридорами, я відчинила двері до їхньої ігрової кімнати. Порожньо. Іграшки акуратно складені, планшети лежать на столі… Але дітей ніде не було. Стиснувши кулаки, я поспішила далі, перевіряючи кожен куточок, але їх не було і там.

«Що це за маячня? Як вони могли зникнути?» — думала я, відчуваючи, як холодний піт вкриває спину. У голові спалахнула одна думка: «Що, якщо їх викрали?»

 Поки йшла до їншої частини палацу думала, що Емір поїхав без мене.

Але він сидів, ніби застиглий у часі.  Його очі палали, мов вогонь, який уже не зупинити. Я бачила, як він спочатку нервово стискав кулаки, а потім різко зупинив запис. Його рухи були відточені, але в них проглядалася невпевненість. Це мене лякало. Емір ніколи не був невпевненим.

— Дітей у себе немає… — прошепотіла я, але він мене навіть не почув.

Він дивився на екран, і його дихання стало важким, як у людини, якій тільки що завдали сильного удару в груди.

— Це неможливо… — прошепотів він нарешті, але більше до себе, ніж до мене.

Я зробила крок до нього.

— Що ти все ж такі почув? — наполегливо повторила я.

Емір повільно повернувся до мене. Його очі здавалися чужими — такими темними й тривожними, що в мені прокинувся тваринний страх.

— Це Салім, — тихо сказав він. — Його голос.

Слова прозвучали, як грім серед ясного неба.

— Що? — вирвалося в мене автоматично. — Ти… Ти це серйозно? Салім же…

— Мертвий. — Емір перебив мене, але його голос затремтів на останньому слові. — Він мертвий… чи ні? — Він провів руками по обличчю, немов намагався зірвати з себе власні думки. — Я не знаю, що це означає, але цей голос… Чорт забирай, я виростив цього хлопця! Я знаю його голос!

Ми мовчали кілька секунд, але тиша була напруженою і огидно важкою. Аж раптом у дверях знову з’явився охоронець.