Камілла Рей - Подаруй мені життя, Камілла Рей

Розділ 23

- Як я виглядаю? - мама нервово крутилася навколо великого дзеркала, розглядаючи себе з різних боків.

- Чудово, - посміхнувшись, заходжу до її кімнати.

Сьогодні той день, коли ми йдемо до Стоунів. Мурашки по шкірі бігають із самого ранку. Моя мама прикупила нам чудові сукні. У неї завжди був добрий смак на шмотки. А тому, я довіряю їй у цьому плані.

Її сукня була довгою в підлогу і облягаючою. Від самого плеча і до низу спідниці тяглися вишиті золотою ниткою завитки, що нагадували стебла винограду. Де-не-де проглядалися маленькі золоті листочки. Край сукні був обрамлений гарними камінчиками різної величини. Вони переливались на світлі, граючи відблисками.

Я ж одяглася в ніжно-лілову довгу сукню з спідницею, що розлітається. Плечі були оголені. Корсетом сукні теж розтікалися маленькі камінці блакитного відтінку. Подекуди по спідниці виблискували золотом блискітки, концентруючи свою густоту в самому низу сукні. Зараз я почувала себе попелюшкою, яка збиралася на бал до принца. Може, так воно і є?

- Щось я нервуюсь. За цілий день встигла наковтатися досхочу заспокійливого, але чомусь не допомагає зовсім, - вона ще раз оглянула себе.

- Аналогічне почуття. Не можу заспокоїтися, - відчуття непереборної паніки окочувало мене як холодною водою.

- Як гадаєш, сукні підійдуть? Може, я мало грошей витратила, і треба було брати вбрання дорожче?

- Заспокойся, мамо. Сукні розкішні. Кому не сподобається, нехай не дивляться, – схрестила я руки на грудях. – До того ж нам уже час. Запізнюємося, - я постукала по руці, де повинен бути наручний годинник, даючи зрозуміти мамі, що треба поспішати.

Гучно вдихнувши і видихнувши, вона попрямувала до виходу.

Біля будинку нас чекав Мерс бізнес класу, чорний з тонованим склом. Дверцята якого відразу ж відчинилися і з нього вистрибнув широкоплечий високий чоловік у чорному дорогому костюмі. Він відчинив перед нами дверцята.

- Прошу, сідайте. Мені наказано доставити вас на захід.

Ми з мамою переглянулися, і вона не змогла стримати посмішки.

- Дякую, - ввічливо заспівала вона, стріляючи в нього очима, сідаючи в салон. Я стрибнула слідом.

- Не знала, що за нами когось надішлють? - несміливо звернулася я до водія, коли автомобіль м'яко рушив з місця.

– Я виконую доручення начальства. А ви сьогодні почесні гості, – низьким голосом пробасив він.

- Почесні гості? - здивовано подивилася на мене мати. - Господи, Ханно, треба було вбрання дорожче вибирати, я як знала. Ми ж будемо в центрі уваги, – прошепотіла вона мені у вухо.

- Кажу: заспокойся, - так само пошепки відповідаю їй.

- Який чоловік, га? - сказала вона досить не голосно, киваючи на нього, але водій все одно почув і криво посміхнувся.

- Мамо! - голосно шикнула я на неї.

Пара кварталів і ми біля їхнього будинку. Водій вийшов і відчинив нам дверцята. По черзі він подав мені руку, потім і мамі.

Гостей уже було повно, але дехто ще не приїхав, а інші, як і ми тільки під'їжджали. Що ж! Востаннє, коли я відвідала цей чудовий будинок, то познайомилася з господаркою будинку. Хоча ні, просто побачилася. Як її звуть я так і не дізналася.

- Ідіть, не соромтеся, - сказав водій, і застрибнувши в машину поїхав кудись далі вулицею.

Взявши довгу спідницю сукні в руку, я трохи підняла її, щоб не підмітати подолами вулицю. На порозі було двоє охоронців у суворих чорних костюмах. Один приймав із рук гостей запрошення, а другий сканував поглядом новоприбулих.

- Запрошення? - мама з нерозумінням і жорсткістю подивилася на мене. – А наші де? Тут вхід за запрошеннями! - зашипіла вона не гірше гадюки.

- Алекс не давав мені жодних запрошень, - розгубилася я. - Може, він забув про них?

- А може він просто розіграв тебе, хотів зробити з тебе дурнушку? Нас не пропустять!

- Тихо мам. - прошепотіла я, коли наближалася наша черга постати перед охороною.

- Ваші запрошення, - прогудів густий голос накачаного чоловіка, схожого на шафу з моєї кімнати, таку ж за розмірами.

- Здрастуйте, е... - несміливо почала я. - Нас запросили як почесних гостей, - залепетала я, дивлячись у суворі очі великого дядька. Але тут мені на допомогу прийшла мати. Охоронець грізно подивився на неї.

- Роджер Стоун, особисто нас запросив, але запрошень чомусь ми не отримали... Ми Тейлори, - ніяково сказала вона. Обличчя охоронця відразу розгладилося, і він помінявся в собі.

- Ви місіс Клер і міс Ханна? – трохи просвітлів він, і вираз його обличчя став дещо добрішим.

– Саме, – закивала мама.

- Прошу, проходьте. Запрошення вам не потрібні, - вишкірив він зуби в усмішці, розглядаючи мою маму знизу вгору, і зробив запрошення помахом руки.

- Дякую, - мама вимушено посміхнулася, і ми поспішили до маєтку.

Шикарна музика, вазони з квітами, офіціанти… Все, як було минулого місяця. Лише квіти зараз інші. Всі присутні тут гості моментально втупилися в нас очима, ніби намагаючись розчавити під важким пресом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍