Сергій Миколайович Поганий - Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий

в безпечність реакторів прийшла з посадою заступника Анатолія Александрова. Євгеній Веліхов, колега і суперник Валерія Легасова в інституті та на місці інциденту на ЧАЕС, пізніше згадував: Легасов не брав участі в конструюванні реактора і не був обізнаний із фізикою останнього. Один вчений-фізик називав його «хлопчиком з хімічної периферії». Валерій Легасов нахвалював реактори РБМК з офіційної позиції першого заступника директора НДІ ім. І. В. Курчатова.

Як і в інституті, на місці чорнобильського інциденту Валерій Легасов відігравав провідну роль, проявляючи не лише свою віру в систему, а й свої лідерські якості та готовність до самопожертви. «Єдиною компетентною там людиною був Легасов, — відзначав український колега, згадуючи дні перебування Легасова в Чорнобилі. — Він перевіряв кожну деталь. На ранньому етапі піднімався на “стелаж” [вивідну трубу, що вціліла після вибуху]. Як і будь-хто, Легасов боявся радіації, та пішов першим, щоб мати моральне право відправляти туди інших». Невдовзі Легасов усвідомив: уся радянська система зіштовхнулася з катастрофою глобального характеру. На карту було поставлено майбутнє мільйонів людей, якщо не всього світу. Без особливих вагань учений ризикнув власним здоров’ям і життям, щоб врятувати інших. Як і більшість із числа тих, хто прибув у Чорнобиль разом з ним чи після нього, Легасов не розумів усього масштабу ризиків, однак осмислив їх швидше, ніж будь-хто інший.

Ситуацію, зумовлену ядерною аварією, Валерій Легасов порівнював з періодом Другої світової війни, — так робила більшість на Чорнобильській АЕС. Проте висловлені вченим зіставлення з Великою Вітчизняною війною, надзвичайно міфологізованою партійною пропагандою, не обмежувалися прикладом самопожертви солдатів Червоної армії і чорнобильських ліквідаторів. Легасов також вказував на неготовність радянської системи справитися з лихом — чи то мова про техногенну аварію, чи то про вторгнення німецько-фашистських загарбників у Радянський Союз влітку 1941 року. «Станція була настільки непідготовленою! — пригадував Валерій Легасов. — Суцільний безлад! Просто жах! Як у сорок першому. Точно. Тисяча дев’ятсот сорок перший, але в ще гіршому прояві. Зі своїм “Брестом”, аналогічною мужністю, аналогічним відчаєм, та водночас з аналогічною неготовністю». Останнє порівняння стосувалося героїчної оборони солдатами Червоної армії Брестської фортеці (що на заході Білорусі) протягом перших тижнів після вторгнення німецько-фашистських загарбників.

Валерій Легасов — головний науковий радник урядової комісії в Чорнобилі — відповідав за низку ключових рішень у перші (критичні) дні після аварії. Одним із таких рішень стала пропозиція засипати реактор тисячами тонн піску, глини і свинцю. Завдання було виконано ціною здоров’я і, врешті-решт, життя пілотів гелікоптерів, та, як вважали деякі колеги Валерія Легасова, вся задумка була лише марною тратою життів і ресурсів. Насип піску над палаючою «пащею» реактора зниженню рівнів радіації не сприяв, а багато хто вважав, що це взагалі підвищує загрозу перегрівання і повторного розплавлення реактора. І хоча Валерій Легасов буде відстоювати своє рішення до останнього, Чорнобиль, спустошивши його організм — учений кількаразово отримував максимально дозволену радянськими нормами дозу у 25 рентгенів, — також обтяжив його думки переживаннями щодо його власної ролі у створенні загрози життю і здоров’ю інших.

Робота Легасова над доповіддю, яку він презентував у Відні в серпні 1986 року, збадьорювала його настрій і змушувала вірити, що він зможе поліпшити безпечність радянських атомних електростанцій. Утім, у Москві його чекав спустошуючий прийом. Правляча верхівка була незадоволена: він дозволив собі занадто багато в розголошенні секретних нюансів радянської ядерної програми. Невдоволення висловлювали не лише партійні лідери, але й, що важливіше, керівники Легасова в ядерній галузі та колеги з Інституту атомної енергії. На думку останніх, Легасов зрадив їх. Учений, зі свого боку, вважав, що вчинив правильно і заради своєї країни, і заради світу. Хоча наодинці зі собою Легасов почав шкодувати, що зупинився на півдорозі. Пізніше він скаже своїм друзям: «У Відні я розповів правду, — однак не всю». У своїй доповіді Валерій Легасов вину за аварію практично повністю переклав на людей, які керували станцією, на їхні помилки і недбалість. Він нічого не сказав про недоліки самого реактора, які сприяли перетворенню того, що могло б бути серйозною аварією, на ядерну катастрофу. Це лише посилило докори сумління вченого.

За офіційною версією, Легасов переніс дозу опромінення в 100 бер, однак ані він, ані лікарі фактичної цифри опромінення не знали. У Чорнобилі Легасов відправлявся в найбільш небезпечні частини ЧАЕС без свого дозиметра. Перші симптоми хвороби вчений почав помічати того ж літа — під час підготовки доповіді на віденську конференцію. У листопаді 1986 року Легасову було запропоновано приєднатися до членів Політбюро на верхівці будівлі Мавзолею Леніна в день параду на Красній площі, приуроченого до річниці Жовтневої революції, — найвища честь, якої міг бути удостоєний радянський вчений, — однак уже підірване здоров’я Валерія Олексійовича не дозволило йому взяти участь. Дружина Валерія Легасова, Маргарита, почала записувати симптоми чоловіка в медичний щоденник: нудота, головні болі, виснаження. Тести виявили підвищення білих кров’яних клітин, що було ознакою порушення роботи кісткового мозку і гострої променевої хвороби.

У травні 1987 року лікарі встановили наявність у крові Валерія Легасова мієлоцитів — наймолодші клітини, які мають бути тільки в кістковому мозку, тепер потрапили у кров, що свідчило про ризик розвитку раку. На фоні погіршення стану здоров’я і розчарування після відмови колег обрати його до вченої ради Інституту атомної енергії ім. І. В. Курчатова, Валерій Легасов ліг у лікарню для проходження курсу лікування від променевої хвороби. У розпачі вчений намагався покінчити життя самогубством, прийнявши летальну дозу снодійного. Врятувала Легасова лише пильність медичного персоналу: лікарі вчасно зробили йому промивання шлунка. Валерій Легасов спробував залишити Чорнобиль у минулому і почати нове життя. Утім, зробити це було не так просто.

*

Коли Валерій Легасов проходив лікування в московській лікарні, розпочався суд над керівниками Чорнобильської атомної електростанції, яких Політбюро визнало повністю відповідальними за ядерну катастрофу. Саме цей вердикт Легасов оголосив світовій громадськості у Відні.

Судовий процес вирішили проводити безпосередньо в Чорнобилі — серці 30-кілометрової зони відчуження. Формальною причиною цього рішення стало законодавче положення в СРСР, яке передбачало проведення суду територіально за місцем скоєння ймовірного злочину. Вимагає того закон чи ні, рішення було дивним. Рівні радіації в Чорнобилі зашкалювали. Навіть незважаючи на демонтаж і закопування асфальту з доріг і тротуарів, радіація була всюди — особливо на узбіччях щойно прокладених доріг. У центрі міста журналісти могли бачити стаціонарно встановлені дозиметри. Водночас кожен, хто входив до будівлі, де відбувалося судове слухання, спершу мав обмити своє взуття в контейнерах із водою, розміщених біля дверей. Режим безпеки, встановлений у зоні