Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

250

Нарешті я — Ґабчик. Як це говориться? Я втілююсь у свого героя. Я бачу, як ми з Лібеною прогулюємося попід руку звільненою Прагою, люди довкола сміються, розмовляють по-чеськи й пригощають мене цигарками. Ми одружені, Лібена чекає дитину, мене підвищили до капітана, президент Бенеш опікується знову об’єднаною Чехословаччиною, Ян у кашкеті набакир приїжджає разом із Анною в «шкоді» останньої моделі, щоб побачитися з нами. Ми йдемо випити пива до кав’ярні на березі річки, куримо англійські цигарки й зі сміхом згадуємо часи, коли боролися з нацистами. А пам’ятаєш крипту? Але ж і холоднеча там була! Ми сидимо на березі річки. Сьогодні неділя. Я обіймаю дружину. До нас долучаються Йозеф і Опалка разом зі своєю нареченою з Моравії, про яку він так багато розповідав. Родина Моравців також із нами, і полковник Моравець, який пригощає мене цигаркою, і Бенеш, який приносить нам сосиски. Він дарує жінкам квіти й хоче виголосити промову на нашу честь. Ми з Яном протестуємо: ні-ні, не треба ніяких промов. Лібена сміється, вона лагідно кепкує з мене, називає своїм героєм. А Бенеш таки починає свою промову, але у Вишеградській церкві, там холодно, я в костюмі нареченого, я чую, як за моєю спиною до церкви заходять якісь люди, я чую цих людей, чую Незвала, що читає вірш, історію про єврея і Ґолема, про Фауста на Карловому майдані. У руках у поета золоті ключі й вивіска з будинку алхіміків на вулиці Нерудовій. Цифри на стіні складаються в дату мого народження, перш ніж вітер розвіює їх…

Я не знаю, котра тепер може бути година.

Я не Ґабчик і ніколи ним не стану. Останньої миті мені вдається стримати себе від спокуси внутрішнього монологу, і завдяки цьому, мабуть, я рятуюся від небезпеки видатися безглуздим у вирішальний момент. Важкість ситуації не є виправданням, я чудово знаю, котра година, і я вже цілком прокинувся.

Четверта ранку. Я не сплю в одній із кам’яних комірок, призначених для мертвих ченців церкви Святих Кирила й Мефодія.

На вулиці знову починають свою метушню чорні постаті, але ми вже не в Лідіце, а в самому серці Праги. Тепер уже занадто пізно про щось шкодувати. Криті вантажівки під’їжджають до церкви звідусіль, наче промені зірки, що сходяться до осердя. На екрані стеження ми побачили б світляні сліди машин, які, повільно рухаючись до цілі, ось-ось мають зійтися в одній точці, однак завмирають перед тим, як з’єднатися. Два головні пункти, де зупиняються вантажівки, — це берег Влтави і Карлів майдан, тобто два кінці вулиці Ресслової. Водії вимикають фари й глушать двигуни. Із кузовів вистрибують бійці ударних груп. Біля кожних воріт, біля кожного водостічного люка стає на варті есесівець. На дахах установлюють важкі кулемети. Ніч обережно відходить. Скоро світає, і небо вже світлішає, адже літнього часу ще не вигадали, а Прага, хоча й лежить трохи західніше за, наприклад, Відень, усе ж достатньо обернена до сходу, щоб чиста ранкова прохолода обіймала її ще під час сну. Коли з’являється комісар Паннвіц із невеличкою групою своїх людей, увесь квартал уже оточено. Перекладач, який супроводжує комісара, вдихає пахощі, які линуть із квітників на Карловому майдані (мабуть, це дуже добрий перекладач, якщо він ще досі тут після того, як дозволив пані Моравець піти в туалет, щоб накласти на себе руки). Комісарові Паннвіцу доручено оточити й арештувати диверсантів. Це, звісно, честь, але й неабияка відповідальність: у жодному разі не можна повторити невдачі, якої вони зазнали 28 травня; треба уникнути того несусвітнього рейваху, до якого комісар, на превелике щастя, не був причетний. Якщо все пройде як слід, ця операція стане вінцем його кар’єри. Однак якщо все закінчиться не арештом або смертю терористів, а якось інакше, у Паннвіца, поза всяким сумнівом, будуть серйозні неприємності. Ставки максимальні з кожного боку, навіть із боку німців, адже в очах керівництва відсутність результату запросто можуть сприйняти за саботаж, тим паче коли йдеться про те, щоб приховати помилки самого керівництва й угамувати його жадобу крові (тут поєднуються обидва ці чинники). «Цапа-відбувайла за будь-яку ціну!» — таким міг би бути девіз Райху. Тому Паннвіц і докладає всіх зусиль, щоб тільки не втратити прихильності начальства, і дорікнути тут йому нема за що. Це професійний поліціянт, який працює методично. Він дав своїм людям абсолютно чіткі вказівки. Цілковита тиша. Кілька кордонів оточення. Висока щільність поліції у кварталі. Ніхто не стріляє без дозволу. Диверсантів брати живими. Не те щоб комісаром будуть незадоволені, якщо диверсантів уб’ють, але спійманий живцем ворог — це обіцянка десяти нових арештів. Мерці ж не надто балакучі. Хоча труп Моравцової певним чином усе ж таки зумів їм дещо розповісти. Тут Паннвіц, мабуть, посміхається подумки. Тепер, коли нарешті потрібно арештувати вбивць Гайдріха, які три тижні насміхалися з усієї поліції Райху, комісар у будь-якому разі мав би трохи нервуватися. Зрештою невідомо, що чекає на них у церкві. Вирішивши діяти обережно, Паннвіц посилає одного зі своїх людей подзвонити у двері до священика. Цієї миті ще ніхто не знає, що Прага доживає останні хвилини тиші. Поліціянт дзвонить. Минає якийсь час, доки двері нарешті починають рухатися на завісах і на порозі з’являється заспаний ризничий. Перш ніж він устигає розтулити рота, його хапають і надівають на нього наручники. Однак тепер усе ж треба пояснити причину такого раннього візиту. Паннвіц висловлює бажання оглянути церкву. Ризничому перекладають. Кілька поліціянтів проходять коридором, наказують відімкнути другі двері й опиняються в приміщенні церкви. Люди в чорному розповзаються, наче павуки, із тою лише різницею, що не бігають по стінах, а їхні кроки відлунюють попід високим кам’яним склепінням. Поліціянти обшукують усе, але нікого не знаходять. Лишається глянути угорі, на хорах. Паннвіц помічає гвинтові сходи за замкненими ґратами й вимагає в ризничого ключ. Однак той божиться, що не має його. Тоді за наказом комісара поліціянти розбивають замок ударами прикладів. Тої миті, коли ґратовані дверцята відчиняються, униз сходами скочується кулястий і довгастий предмет. Я впевнений: коли лунає дзенькіт металу об сходинки, Паннвіц одразу все розуміє. Він розуміє, що виявив криївку десантників, що вони ховаються на хорах, що вони озброєні й не збираються здаватися. Граната вибухає. Усю церкву затягує димовою завісою. Одночасно лунають автоматні черги — у бій вступають «стени». Один із поліціянтів — найстаранніший, за свідченнями перекладача, — кричить від болю. Паннвіц негайно наказує відступити, але його люди, осліплені й дезорієнтовані, розбігаються