Джефф Вандермеєр - Засвідчення

підйомі ліворуч. Позад цього підйому ховалося велике селище: з невидимого димаря головного будинку, як він побачив, курів білосніжний дим.

Але з котеджу дим не вився. Жодного руху навколо котеджу, аж неприродним це здавалося. Він і надалі прочісував ліс уздовж і впоперек, аж доки за годину, після п’ятдесяти обстежень площі збагнув, що ген один клаптик землі змістився: камуфляж! Який за кілька хвилин обернувся чоловіком із рушницею, де був приціл, і маскувальною сіткою камуфляжного кольору; той переслідувач не випускав із поля зору котедж. Як помітив одного оперативника, то негайно з’явилися й інші, ясно поставши перед його очима: біля дерев, за колодами, один навіть визирнув якоїсь ризикованої миті з самого котеджу. Керманич знав, що тепер біологиня ні за що й не наблизилася б до котеджу, навіть якби того хотіла.

Тому він відступив до хащ і проклав собі стежку, повертаючись до човна в обхід, утомливим маршрутом. Він не думав, що його помітили, але не хотів давати їм іще один шанс. І відчув удячність, опинившись у човні. Він уже виснажив свій невеличкий запас поіржавілого лісового мистецтва й відчував, що йому поталанило. Поталанило і в тому, що його човен ще тут, а навколо досі, здається, ні лялечки.

Він з’їв бляшанку холодних бобів і стрімко повів човна, тулячись до узбережжя до останнього моменту, а потім спокійно і рівномірно керуючи посудиною до печери протоки, певний, що здалеку його помітять, і Центр на нього накинеться.

І все ж таки, хоч би якими широкими здавалися простори в ті миті, там були тільки чайки і пелікани, а також баклани, а в далекій височіні, як йому здалося, ширяв альбатрос. Тільки уривчасті хвилі та далекий укритий туманом хребет, і невиразні обриси човнів поблизу та вдалині. Нічого такого, що здавалося б вузько місцевим, та й рибалки не скидалися на таких, що ніби допіру тут з’явилися.

Легше й краще піти геть звідси, від усього цього. Вона ж бо виявиться у найпорожнішому, найізольованішому місці, яке тільки зможе знайти, і то було б зухвальство хоч би й з чийого боку, якби хтось захотів податися слідом за нею.

Або там, або ніде. Якщо ніде, то все дарма.

Переслідування відчувалося, мов уривчастий пульс. Завмирало і знов оживало. У бінокль він побачив швидкісний катер, який нестримно летів до нього. Він чув гелікоптер, невидимий йому, і згаяв двадцять хвилин на безглузду риболовлю, зі своєю подертою безглуздою сіттю, із тим своїм безформним капелюхом, насунутим на саме чоло. Усіма силами удаючи звичайного рибалку. Потім звуки змовкали, катер відпливав до узбережжя. Усе було як і раніше, дуже довго.

Цей новий пейзаж над протокою, що вела до Скелястої Затоки, був для нього чужішим і холоднішим — і ось воно, полегшення, неначе Нуль-зона — то просто такий собі клімат, ось такий тип рослинності, звичайний теруар, навіть якщо він знав, що це неправда. Стільки відтінків і тонів сірого — сірого, що проміниться з неба, невпинно і безкрає-сірого, такого застиглого. Крапчаста матова сірина води, перед дощем, порізана завитками невеличких хвиль, сірина самого дощу, стрілки та брижі на океанській поверхні. Срібна сірина справжніх хвиль далі, які накочувалися на ніс човна та й відкочувалися геть, коли він керував посудиною, а двигун крутився і ревів. Сірина чогось величезного і тяжкого маяла перед ним, силоміць підіймаючи човна, і Керманич намагався втримати його і без роботи двигуна, затамувавши подих, бачачи життя надто близьким до сну, і боявся й видихнути.

Він розумів, чому біологиня любила цю частину світу: тут можна було загубитися в сотню способів. Як навіть стати кимсь зовсім іншим, аніж той, за кого себе вважаєш. Він перестав думати ще на цілі години пошуків. Зникла маніакальна потреба аналізувати, розпорошувати й розкладати день чи тиждень на детальки, — а разом із нею — тягар і дзижчання людського втручання та вторгнення: більш це вже не гуло у нього в черепі.

Він подумав про тишу рибальства на озері, як у дитинстві, про довгі павзи, про слова, які його дідусь міг промовити до нього стиха, наче вони були в якійсь церкві. Він із подивом замислювався, що зробить, якщо не знайде її. Чи він повернеться назад? А чи розчиниться в цьому краєвиді, стане часткою знайденого тут, намагатиметься забути те, що сталося раніше, й відтепер воно здаватиметься не більшим за бризки на носі човна, за узбережного буруна, за вітер, який дме йому в обличчя? Ця ідея була втішна — майже така сама, як і бажання знайти ту жінку, як і комфорт, так довго йому не знаний, як і багато речей, що відійшли у далеке минуле, здавалися кумедними чи фантастичними, а чи й тим, і тим. Були, у своїй основі, неважливими.

Протягом своїх нічних подорожей далі на північ, прив’язуючи човна якнайкраще там, де берегова лінія це дозволяла, — з підвітряного боку скелястого острова, досить широкого, щоб захистити його, де кітвицею можна триматися дна, попри слизьку поверхню, — він почав бачити у себе за спиною дивні вогні. Вони спалахували, спадали і ковзали морем та небокраєм, білі, зелені чи пурпурові. Він не міг сказати, чи вони щось шукають, або визначити іншу їхню цілеспрямовану мету. Але ті вогні розбили тутешні чари, й уночі, скоцюрбившись у своєму спальнику, він увімкнув радіо, притискаючи до вуха, щоб зменшити гучність. Але крізь перешкоди на лінії розчув лише кілька нерозбірливих слів, то й не дізнався, чи це через якісь катастрофи, а чи через недоступність його зони покриття.

Зірки у височіні були величезні й наче цвяхами прибиті. Вони світилися у тканині ночі, величезній і глибокій, як його сон, як його сновидіння. Досі він стомився і зголоднів, бажаючи з’їсти ще щось, окрім консервів у бляшанках та протеїнових батончиків. У нього голова розколювалася від шуму хвиль та торохкотіння свого двигуна. Минуло три дні після полишення Скелястої Затоки, а він, не знайшовши того узбережжя, незабаром причалить до найдальшої точки. Він уже давно перетнув місце, звідки, з будь-якого кінця, можна дістатися дорогою, або тільки пішохідною стежкою, або гелікоптером, або на човні. Самісінький край, кінець того, що може називатися Скелястою Затокою.

Якщо він ощаджатиме їжу і воду, у нього лишиться досить, щоб протриматися ще останній тиждень, перш ніж доведеться повернути назад.

Ранок іще одного дня. У затінку, дрейфуючи, він утиснувся у протоку, оточену чорними скелями, гострими, немов акулячі плавці,