Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

— Ну, то ходи собі, — сказав Лу-Тзе. Дивлячись, як той віддаляється, Лу-Тзе неголосно додав: — А коли прокинешся, можливо, станеш найщасливішим у світі ідіотом. Ну й як, вундеркінде? Що далі?

— Повертаємо все на свої місця, — сказав, вигулькуючи з тіні, Лобсанґ.

— Пам’ятаєш, скільки часу це в нас забрало минулого разу?

— Так, — відповів Лобсанґ, оглянувши понищену залу, і попрямував до подіуму. — Пам’ятаю. Не думаю, що й цього разу це так довго триватиме.

— Було б добре, щоб ти звучав трохи впевненіше, — сказала Сюзен.

— Я… доволі впевнений, — мовив Лобсанґ, обмацуючи пальцями шпульки на комутаторі.

Лу-Тзе застережливо махнув Сюзен рукою. Свідомість Лобсанґа була вже на шляху в якийсь інший світ, і Сюзен могла тепер хіба що вгадувати, наскільки він великий. Його очі були заплющені.

— Ті… веретена, що залишилися… Чи можете ви встановити перемички? — запитав він.

— Я можу показати дамам, як це робити, — сказав Лу-Тзе.

— А хіба тут немає монахів, які знають, що треба зробити? — здивувалася Єдиність.

— Це задовго триватиме. Я учень підмітальника. Вони почнуть ставити зайві запитання, — пояснив Лобсанґ. — На відміну від вас.

— Він має цілковиту рацію, — погодився Лу-Тзе. — Люди почнуть казати: «А що це означає?» або «Хоцю цюцю!», і ми тоді нічого не зробимо.

Лобсанґ роздивився шпульки, а тоді поглянув на Сюзен.

— Уявіть… такий собі пазл, з розкиданими навсібіч фрагментиками. Але… мені дуже добре вдається знаходити відповідні краєчки й форми. Дуже добре. І всі ці фрагментики рухаються. Але оскільки вони колись були з’єднані, то вже за самою своєю природою вони зберігають пам’ять про цей зв’язок. Їхня форма і є цією пам’яттю. Коли бодай деякі з них опиняться в належному місці, з рештою вже буде легше. О, і ще уявіть, що всі ці кусочки розкидані по всіх можливих місцях і перемішані навмання з фрагментами інших історій. Ви можете це все збагнути?

— Так. Гадаю, що можу.

— Добре. Усе, що я щойно сказав, є нісенітницею. Тут немає найменшого натяку на правду. Але це брехня, яку ви можете… зрозуміти, я так гадаю. А тоді, після всього цього…

— Ти підеш звідси, так, — мовила Сюзен. І це не було запитання.

— Мені забракне сили, щоб залишитися, — сказав Лобсанґ.

— Сили, щоб залишитися людиною? — зронила Сюзен. Вона не усвідомлювала, як швидко б’ється її серце, але тепер воно просто падало кудись у безодню.

— Так. Навіть намагання думати у простеньких чотирьох вимірах вимагає страшенних зусиль. Мені дуже прикро. Але моїй свідомості дуже нелегко сприймати такі поняття, як «тепер». Ви думали, що я здебільшого людина. Але це не так, — він зітхнув. — Якби я тільки міг описати вам, яким я бачу все довкола… яке воно прекрасне.

Лобсанґ задивився кудись у простір понад маленькими дерев’яними шпульками. Щось там мерехтіло. На тлі темряви виблискували якісь складні вигини і спіралі.

Він мовби бачив розібраний на деталі годинник, де кожне коліщатко і пружинка були акуратно розкладені перед ним у пітьмі.

Він знав, як його зібрати, усе перебувало під його контролем, він розумів приналежність кожної складової частини… але чимало маленьких, проте важливих деталей розлетілися — дзинь — по куточках дуже великої кімнати. І тільки дуже добрий майстер міг вирахувати, куди вони всі закотилися.

— У тебе є тільки третина веретен, — почувся голос Лу-Тзе. — Решта розбиті.

Лобсанґ не міг його бачити. Перед його очима було тільки оце мерехтливе видиво.

— Це… правда, але колись вони були цілими, — вимовив він. Тоді підняв руки й поклав їх на шпульки.

Сюзен озирнулася, почувши раптово скрегіт, і побачила, як із пороху і сміття підносяться вгору колони, ряд за рядом. Вони виструнчилися, мов шеренги солдат, засипаючи все довкола уламками.

— Гарний хід! — заволав на вухо Сюзен Лу-Тзе, перекрикуючи гуркіт. — Наживити часом самі веретена! Теоретично це можливо, але нам ніколи не вдавалося таке зробити!

— А вам відомо, що саме він збирається зробити? — гукнула у відповідь Сюзен.

— Ага! Видобути трохи часу з тих шматків історії, що далеко випередили решту, і заштовхати його в ті фрагменти, що безнадійно відстали!

— Звучить просто!

— Але є одна проблемка!

— Яка?

— Це неможливо зробити! Великі втрати! — Лу-Тзе клацнув пальцями, намагаючись пояснити часову динаміку непосвяченій людині. — Тертя! Дивергенція! Усі інші речі! Неможливо створити час на веретенах, його можна тільки перенаправити…

Довкола Лобсанґа все раптом спалахнуло яскраво-синім сяйвом. Воно замерехтіло над комутатором, а тоді шугонуло крізь повітря, творячи світові дуги до всіх Зволікаторів. Іскристе сяйво поповзло поміж карбованими символами і почало огортати їх дедалі густішим шаром, немовби намотувало нитки на котушку.

Лу-Тзе подивився на цей вир світла і на тінь усередині, що майже згубилася на тлі сяйва.

— …принаймні, — додав він, — так було досі.

Веретена набрали робочу швидкість, а тоді закрутилися швидше, осяяні цим світлом. Воно заливало печеру потужним, нескінченним потоком.

Язики полум’я облизували днище найближчого циліндра. Воно було розпечене, а скрегіт кам’яного підшипника долучався до надсадного стогону інших каменів, що заповнював собою всю печеру.

Лу-Тзе похитав головою.

— Сюзен, бігом по воду з колодязів! А ви, міс Єдиність, услід за нею по мастило!

— А ви що збираєтесь робити? — запитала Сюзен, хапаючи два відра.

— Я буду страшенно непокоїтися, а це, повірте мені, зовсім не проста робота!

Почала накопичуватися пара, і було чутно запах горілого масла. Не було часу ні для чого іншого, крім біганини від колодязів до розжарених підшипників і назад, і навіть для цього не було достатньо часу.

Веретена оберталися вперед-назад. У перемичках потреби вже не було. Кришталеві прути, що витримали катастрофу, звисали намарне з гаків, між тим як час перелітав угорі дугами з одного Зволікатора до іншого, проявляючись червоними або синіми спалахами в повітрі. Лу-Тзе знав, що це видовище могло налякати до смерті будь-якого наглядача за веретенами. Здавалося, ніби каскад цілком збожеволів, але водночас відчувалася присутність певного контролю, немовби хтось виплітав якийсь велетенський узір.

Вищали підшипники. Булькало масло. Основи декотрих веретен диміли. Але все трималося купи. Хтось усе це тримав укупі, подумав Лу-Тзе.

Він подивився на розподільники. Клацали комутатори, контролюючи на стінах печери низки червоних, синіх або безбарвних дерев’яних заслінок. Усе вкривалося пеленою білого диму, оскільки поволі обвуглювалися дерев’яні підшипники.

У повітрі струмувало минуле й майбутнє. Підмітальник це відчував.

На подіумі височів огорнений сяйвом Лобсанґ. Він більше не рухав шпульки. Усе відбувалося вже на якомусь іншому рівні, де було зайве втручання грубих механізмів.

Приборкувач левів, подумав Лу-Тзе. Спочатку йому потрібні стільці й батоги, але одного дня справжній майстер зможе зайти в клітку і виконати свій номер без жодних інших атрибутів, окрім своїх очей і голосу. Але тільки якщо він дійсно майстер високого рівня, і в цьому всі пересвідчаться, коли він знову вийде живим із клітки…

Лу-Тзе зупинився серед усього цього гуркоту, бо щось змінилося в загальному шумі.

Одне з найбільших веретен почало вповільнятися. Воно зупинилося на очах у Лу-Тзе і завмерло.

Лу-Тзе