Джордж Орвелл - Донька пастора

її втримати, і вже за мить вирвалася з ненависних обіймів та впала на сидіння, бліда й тремтлива. Підвівши голову догори, вона подивилася на нього очима незнайомки, так їх спотворили страх та відраза.

Містер Ворбертон залишився стояти, розглядаючи її з виразом приреченого, мало не здивованого розчарування. Несхоже було, щоб він дуже засмутився. Трохи заспокоївшись, Дороті вирішила, що все, про що він тут говорив, було лише таким собі вивертом, вмілою маніпуляцією її почуттями, покликаною видурити в неї обіцянку вийти за нього. Підозрілим було також те, що все це він говорив надто спокійно, так ніби насправді йому було байдуже, погодиться вона вийти за нього чи ні. Не інакше як просто потішався. Цілком можливо, уся ця вистава була ще однією спробою звабити її.

Містер Ворбертон сів, але, на відміну від Дороті, зробив це повагом, акуратно розгладивши складки на штанях.

— Якщо збираєшся смикнути сигнальний шнур і зупинити поїзд, — м’яко сказав він, — не зайвим буде спершу переконатися, що в мене є при собі п’ять фунтів на штраф.

Після цього він майже відразу зробився таким самим, як і завжди, чи майже таким, наскільки це було можливо після такої сцени, і продовжив розмову без найменшого збентеження. Його відчуття сорому, якщо таке у нього взагалі було, згинуло багато років тому. Вірогідно, розчавлене у круговерті ницих любовних походеньок.

Дороті майже цілу годину було не по собі, але коли потяг прибув до Іпсвіча, де зупинявся на чверть години, вони заскочили до буфету випити чаю, і це допомогло зняти напруження. Останні двадцять миль дороги вони розмовляли вже як старі добрі друзі. Містер Ворбертон більше не згадував про свою пропозицію, але коли потяг наблизився до Кнайп-Гілл, знову, цього разу вже не з такою серйозністю, заговорив про майбутнє Дороті.

— То ти твердо вирішила повернутися до парафіяльної роботи? — запитав він. — До щоденних обходів і звичних клопотів? Разом з ревматизмом місіс Пайсер і мозольними пластирями місіс Левін? І тебе не гнітить така перспектива?

— Сама не знаю, часом гнітить. Але сподіваюся, що, коли повернуся до роботи, все налагодиться. Пригадаються старі звички.

— І ти справді думаєш, що зможеш роками прикидатися, вдаючи доброчесність? Бо до цього все зводиться. Не боїшся, що шило проткне мішок? Певна, що одного дня не спіймаєш себе на тому, що навчаєш дітей у недільній школі проказувати «Отче наш» задом наперед або ж на зібранні «Спілки матерів» замість Джин Страттон-Портер читаєш поважним матронам п’ятнадцятий розділ Гіббона[92]?

— Це навряд чи. Я справді думаю, що така робота, навіть якщо вона й вимагає від тебе проказувати молитви, в які більше не віриш, і навчати дітей того, що вважаєш не надто правдивим, — навіть така робота по-своєму корисна.

— Корисна? — з огидою в голосі перепитав містер Ворбертон. — Як же ти полюбляєш це депресивне словечко — «корисний». Гіпертрофоване почуття обов’язку — ось твій діагноз. Як на мене, то людині бодай з грамом здорового глузду хочеться отримати трохи задоволення від життя, поки ще може.

— Це вже просто гедонізм[93], — заперечила Дороті.

— Люба дитино, а назви-но мені життєву філософію, яка не заснована на гедонізмі. Твої паразитичні християнські святі — чи не найбільші гедоністи серед нас усіх. Вони націлилися на вічне блаженство, тоді як ми, бідолашні грішники, сподіваємося урвати собі лишень кілька приємних років. Зрештою, усі ми шукаємо насолоди, от тільки деякі люди приймають її у такій збоченій формі. Твоє поняття радості, схоже, включає масажування ніг місіс Пайсер.

— Це не зовсім так, але... Ох! Не знаю, як пояснити!

Дороті хотіла сказати, що, хоч і втратила віру, сама вона не змінилася, не могла змінитися, не хотіла змінюватися, руйнувати духовне підґрунтя свого розуму; що її світогляд, який здавався тепер порожнім і позбавленим сенсу, все ж був християнським світоглядом; що християнський спосіб життя був для неї найприроднішим. Але вона не вміла це висловити і боялася, що, якщо спробує, то тільки спровокує містера Ворбертона на насмішки. Тому непереконливо підсумувала:

— Мені чомусь здається, що краще продовжувати жити, як раніше.

— Точнісінько так само, як раніше? Увесь набір? Дівчатка-скаути, «Спілка матерів», «Промінь надії», «Товариство сімейного щастя», парафіяльні обходи, недільна школа, причастя двічі на тиждень, кілька сотень псалмів, григоріанський хоровий спів? Упевнена, що зможеш?

Дороті мимоволі всміхнулася:

— Ніякого григоріанського хорового співу. Тато цього не любить.

— І ти думаєш, що, окрім як у думках, твоє життя зовсім не зміниться, буде достоту таким самим, як і до втрати віри? Жодної зміни у звичках?

Дороті замислилася. Звісно, певні зміни у звичках таки будуть, але більшість із них пройдуть для інших непоміченими. Пригадалася її дисциплінарна шпилька. Та завжди була її маленькою таємницею, тож Дороті вирішила і зараз про неї не розповідати.

— Що ж, — врешті сказала вона, — гадаю, під час святого причастя тепер я стоятиму навколішки праворуч від міс Мейфілл, а не ліворуч.

2

Минув тиждень.

Дороті виїхала на пагорб і підкотила велосипед до хвіртки пасторату. Стояв безхмарний холодний вечір, й удалині сонце поволі котилося за видноколо на тлі зеленкуватого неба. Дороті помітила, що ясен біля хвіртки зацвів, укрившись грудочками темно-червоного цвіту, що були схожими на ранки із закипілою кров’ю.

Як же вона втомилася! Перший тиждень після повернення видався дуже напруженим: довелося відвідати всіх парафіянок зі списку і спробувати якось привести до ладу церковні справи. За час її відсутності всюди запанував страшенний безлад. Церква була геть занедбаною. Дороті майже весь день провела зі щіткою та мітлою й совком у руках, відчищаючи від бруду кожнісінький закуток; вона й досі здригалася від згадки про купки мишачого посліду, які знайшла за органом. (Приманив мишей до церкви Джорджі Фрю, хлопчина, що роздував органні міхи: він узяв собі за звичку приносити до церкви пакетики з печивом і їсти його під час проповідей.) Церковними спільнотами ніхто не займався, і в результаті «Промінь надії» й «Товариство сімейного щастя» розпалися, відвідуваність недільної школи знизилася наполовину, а у «Спілці матерів» йшла міжусобна війна, що розгорілася через якесь безтактне зауваження міс Фут. Дзвіниця була в жалюгідному стані. Парафіяльний вісник розвозили нерегулярно, і гроші за нього ніхто не збирав. У рахунках жодного з церковних фондів не було ніякісінького ладу, а дев’ятнадцять шилінгів узагалі невідомо куди запропастилися. Навіть у парафіяльному реєстрі примудрилися наплутати, і так далі, ad infinitum