Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

Лучія й Дан кинулися до нього водночас, але він здужав підвестися. сам. Віктор зовсім не постраждав, тільки долоні обдер об землю.

— Неможливо, Лучіє! — видихнув він. — Твоя правда. Не можна піднятися. Але як же заглянути туди? Як?

— А може, спробувати кинути каменем? — запропонував Дан.

— Це означає: «Давай робити що-небудь, аби не стояти даремно», — змирився Віктор.

Це було все, на що вони виявилися здатними: кидати в заглибину камінці. Правда, це теж було нелегко. Данові камінці не долітали до заглибини. Спробував і Віктор, після того як Лучія, сувора й невблаганна, перев’язала йому руки. Йому вдалося вцілити в заглибину лише після третього разу. Враз звідти вискочила якась велетенська істота і стрілою шугнула в небо.

— Орел! — прошепотіла Лучія. — Там, мабуть, орлине гніздо…

— А це означає, що там ніхто не був… — зрадів Віктор. — Що будемо робити?

— Треба порадитися з усіма, — відповіла Лучія. — Тим більше що вже закінчується друга година.

І всі троє заквапилися до місця зустрічі.

3

Перш ніж почати обстеження, Урсу, Марія і Тік розійшлися по окремих підвищеннях, щоб оглянути всю заліснену зону, яку вони мали обстежити. Уся місцевість лежала мов на долоні. Це був молоденький ліс на одноманітних схилах. Тільки ген край лісу виднілося скупчення скель, наче руїни якоїсь фортеці. Добре запам’ятавши все, троє черешняків спустилися, щоб виробити спільний план.

— Думаю, нам слід обстежити тільки одне місце, — сказав Урсу, — оте дивне збіговисько скель.

— Воно так гарно скидається на зруйновану фортецю, — вихопився Тік. — А може, там і була Фортеця Орлів?

— Аби вона була там, то її давно вже відкрили б, — угамувала його Марія. — І про це не говориться в документі. Зараз нам треба знайти вхід, а не фортецю. Хто зна, де вона може бути, та фортеця…

— Ходімо туди! — запропонував Урсу.

— А решта території? — спитала Марія. — Коли ми обстежимо її?

— Мені здається, тут нема чого шукати. Ліс молодий, а це означає, що ця частина була або голою, або її порівняно недавно вирубали й залишили напризволяще. А коли рубали стільки лісу, то не могли не побачити входу, хоч би як він був замаскований.

Черешняки підійшли до нагромадження скель. Але те, що здаля видавалося нагромадженням, насправді виявилося велетенським каменем, однією-єдиною скелею, поруйнованою в десятках місць дощами та вітрами. Деякі тріщини врізувалися глибоко в скелю, наче ніші. Обійшовши кілька разів цей велетенський камінь, Урсу трохи розчарувався:

— Крім кількох незначних щілин, є два великі отвори, вони заходять далеко в камінь. У мене таке враження, ніби вони опоряджені людською рукою.

— Вхід! — перехопило подих у Тіка.

— Я не дуже вірю, — остудила його запал Марія. Занадто вже на видноті у всіх ця скеля. Не найкраще місце для таємного входу.

— Чому? — заперечив малий. — Звідки тобі знати, який вигляд мали ці місця понад триста років тому? Може, ліс тут був такий, що крізь нього ніхто не міг пройти.

— Може… — сказав Урсу. — Але, замість точити ляси, давайте краще зайдемо всередину…

— Коли б не було якогось звіра всередині! — злякалася Марія.

— Не турбуйся. Якщо тут навіть є вовк чи лисиця, то вони вийдуть іншим боком.

Урсу рушив уперед із ліхтариком у руці та з топірцем у другій. Ніша була не дуже темна. Очевидно, десь пробивалося світло. Стіни маленького коридора, здавалося, не приховували ніяких таємниць. Посередині скелі коридор переходив у простору, ніби кімната, заглибину, де, за всіма ознаками, перебували колись люди. Обнишпоривши всі закапелки цієї природної кімнати, черешняки пішли далі коридором, аж поки вийшли надвір з протилежного боку.

— Нема нічого! — засумував Тік. — Невже тут нема якихось інших заглибин?

Піднятися на бескид було неважко. Вони всі троє видряпалися по його схилу, дісталися вершини, але все намарне. Ніде ніякого сліду потайного ходу. Вони відпочили кілька хвилин на вершині бескиду, ще раз пильно роздивившись усе.

— Урсу! — ожив Тік. — Ану глянь на ту прірву… Бачиш? Отам! Тобі не здається, що там на дні якась темна пляма?

— Ніяка то не пляма, — відповів Урсу. — То отвір. Чи не барліг. Якщо хочеш, ходімо перевіримо.

Шукачі пішли до Тікової плями без великого душевного трепету. Коли зупинилися на краю урвища, Урсу спитав малого:

— Ти бачив коли-небудь борсука?

— Ні! — замість малого відповіла Марія.

— Зараз побачите. Ви не бійтеся, це наймирніший, найситніший, але й найлінивіший звірок між усіма тваринами. Зараз ми його трохи потривожимо.

Взявши довгу палицю, Урсу почав шурхати нею в борсукову нору, але даремно. Звірка не турбувало ні шарудіння листя, ні свист Урсу. Розсердившись, здоровань ліг на живіт і засунув руку в нору. Борсук прошмигнув повз нього і надзвичайно прудко втік, смішно перебираючи своїми коротенькими лапками.

— Ця дірка, Тіку, веде принаймні до замку Борсуків, — почав кепкувати Урсу. — Я пропоную ще раз оглянути скелю, але не з любові до неї. Побачимо, чи нема там чого поблизу: було б жаль утратити щось. Потім спустимося до місця збору, але кожен своєю дорогою, і в такий спосіб обстежимо місцевість.

Троє невдах, майже нещасливців, знову молилися фортуні, але фея не з’явилася й цього разу.

Поодинці вони спускалися до місця зустрічі і прибули туди майже одночасно з групою Віктора.

Обмінявшись даними, невдачами й надіями, черешняки в один голос вирішили відпочити кілька годин, бо вже настала й пора обідати. А вони всі стомилися й зголодніли. Намети поставлять після обіду, І лише Тік, здивований таким рішенням, кинувся до Віктора.

— Хіба ми сьогодні не підемо до замку?

— Сьогодні? Але ж ми ще навіть не знайшли входу.

— Він тільки в тій заглибині на вершині скелі, —