Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Так-так! – охоче кивнув він.
– То скільки ж це років у нас виходить, га?..
– Двадцять п’ять, – швиденько підрахував він.
– Двадцять п’ять!.. Чверть століття – такий собі ювілей!..
– Подумати тільки!.. – у тон господареві кабінету мовив товариш Давидов. І почув у відповідь:
– Кава ця особлива. Колумбійська. Там у них звичаї знаєш які? О-о-о, колумбійці полюбляють, щоб швидко й безболісно. Тому або ти…
Втім, товариш Давидов не став вислуховувати все по другому разу. Він просто випив філіжанку кави. Влив у себе чорну рідину одним залпом і проковтнув, майже не відчуваючи смаку.
– Дякую, Олексію Йосиповичу, я в тобі не сумнівався жодної хвилини. А тепер прощавай, – мовив господар кабінету. І навіть руку потиснув старому знайомому. А ще додав на прощання:
– Ну, і щоб вулицю в Києві на твою честь назвати – це вже само собою… Тут можеш навіть не сумніватися: буде вулиця твого імені! Або бульвар чи проспект. Але буде обов’язково.
* * *
І ось він лежить у себе вдома на дивані й чекає, хто ж з’явиться перед ним зараз?! Колись Харитон Якимович Бугрим – заслужений будівельник і заразом його багаторічний опонент у запальних суперечках, – кинув ядучий присуд, що намертво впаявся в мозок: «Тепер на твоїх руках їхня безневинна кров! І вони приходитимуть до тебе натовпом і поодинці, вдень і вночі… Готуйся до цього, сволото».
І вони справді приходили, коли хотіли, – ті, хто загинув через його впертість у той фатальний понеділок 13 березня 1961 року. Однак тепер перед внутрішнім поглядом товариша Давидова повільно проступало щось незбагненне: якась величезна, ніколи ще не бачена гора багряного вогню! А потім позаду цієї багряної гори раптом розгорнулася пара величезних, облямованих полум’янистими кантиками по краях крил…
Щось шпигонуло в грудях, і негайно весь довколишній простір спалахнув, немовби десять тисяч блискавок беззвучно вдарили в його нещасне натруджене серце! А потім усе огорнула непроникно-чорна пітьма. Вічна пекельна пітьма…
«Західукргеологія», Львів, листопад 1963 року
– То що, він точно не приїде на гастролі?
– Точно не приїде.
– Але ж підготовка йде вже повним ходом!..
– Рафаелю Шаєвичу! Ну от скажіть мені, будь ласка, чом ви такий нетямущий, слово честі?! Нібито ж маєте розуміти…
Начальник експедиції раптом прикусив язика, тож він був змушений спитати:
– Що ви мали на увазі?
– Я мав на увазі, що в питаннях геології ви достатньо тямущі, щоб не сказати більшого – і це попри відсутність профільної освіти…
Начальник експедиції послав Рафці багатозначущий погляд з-під насуплених брів. Це мало б означати, що він не хоче зайвий раз підігрівати амбіції молодого чоловіка схваленням – навіть обґрунтованим.
– Але є якась царина, де я, навпаки, зовсім нічого не тямлю…
– Так, є!!! І це політична ситуація.
– Та-а-а… у нас же «відлига»! Позаторік же таку чудову Третю Програму партії141 було ухвалено…
– Рафаелю Шаєвичу, будь ласка, йдіть до себе і займіться поточними справами. Гаразд?
Супроводжуваний суворим начальницьким поглядом, він вийшов з кабінету. Потім поплентався до розташованої наприкінці коридору курилки, де двоє бороданів просторікували щось на тему особливостей моноклинального залягання нафтових шарів, однак з появою Рафки швиденько забичкували свої цигарки і пішли собі геть.
От і добре! Бо тепер можна на самоті всебічно пережити розчарування життям. Ну так, все йде нібито добре… от тільки такого жаданого концерту Олександра Галича у них не відбудеться. Хоча все було анонсовано ще місяць тому, й приготування до приїзду відомого на весь Радянський Союз барда тривали на всіх парах.
А тепер…
Е-е-ех, Рафка ж так хотів почути не з пошкодженого магнітофонного запису, а наживо «Старательский вальсок»!!! Це ж майже про них – про геологів! Про одвічних шукачів не тільки корисних копалин, але, можна сміливо так сказати, самої істини!..
Мы давно называемся взрослыми
И не платим мальчишеству дань,
И за кладом на сказочном острове
Не стремимся мы в дальнюю даль,
Ни в пустыню, ни к полюсу холода,
Ни на катере… к этакой матери.
Но поскольку молчание – золото,
То и мы, безусловно, старатели.
Промолчи – попадешь в богачи!
Промолчи, промолчи, промолчи!
Хоча… про яких саме «старателів» йдеться в настільки чудовій, настільки життєвій пісні – ще те питання…
И не веря ни сердцу, ни разуму,
Для надежности спрятав глаза,
Сколько раз мы молчали по-разному —
Но не «против», конечно, а «за»!
Где теперь крикуны и печальники?
Отшумели и сгинули смолоду…
А молчальники вышли в начальники,
Потому что молчание – золото.
Промолчи – попадешь в первачи!
Промолчи, промолчи, промолчи!
«Старательский вальсок» саме тому й непокоїв Рафку, що була в ньому та сама правда життя, про яку чомусь не говорили по радіо й не друкували нічого в газетах чи журналах – ні в передовицях, ні на центральних розворотах, ані на останніх шпальтах. От, чесне слово, якби ж навіть серед анекдотів щось таке ховалося – і то було б легше…
Однак шукати щось подібне навіть там – у найкращих часописах було марно. А здавалось би, навіть неприпустимий культ особи товариша Сталіна на ХХ з’їзді КПРС розвінчали. Чому б тоді не сказати, що не тільки у великі – в маленькі начальники вийшли ті самі «молчальники»?! Чому б не дістатися не тільки до верхівки, але й до партійних низів також?..
Ніхто про це не говорив нічого ні на радіо, ані в газетах чи журналах. От тільки цей бард наважився проспівати:
И теперь, когда стали мы первыми,
Нас заела речей маята.
Но под всеми словесными перлами
Проступает пятном немота.
Пусть другие кричат от отчаянья,
От обиды, от боли, от голода!
Мы-то знаем: доходней молчание,
Потому что молчание – золото!
Вот как просто попасть в богачи,
Вот как просто попасть в первачи,
Вот как просто попасть в палачи:
Промолчи, промолчи, промолчи!..
Він співав… ба ні – мало не кричав під простеньку гітарну музику, що мовчати – це краще, спокійніше… доходніше, зрештою! Чомусь не боявся зробити це на повен голос.
Рафка не хотів аж надто нездійсненних речей – він усього лише мріяв потрапити на концерт улюбленого барда, вже давно проголошений і підготовлюваний. У нього прекрасний начальник, який є не тільки чудовим знавцем геологічної справи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
