Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

п’ять років молодша від церкви, покладеної в Головах 1840 року за священика Сильвестра Вітошинського — відомого просвітянина і громадського діяча в Галичині; цей священик 1874 року організував у Головах Товариство тверезости. Мальована голівська церква Йосипом Сороковським уже пізніше, за священика Рожка. Так-от дідо не лиш хату не дає розбивати, але й предкову — козакову грушу рубати.

— Иду-ко я грушу Чоканову рубати, там під нев мают бути гроші, золото, — каже Оленин син Василь.

Старий Василь Бойчук не позволяє внукови це робити.

— Я, — каже, — колись гадаю собі: це пусте, дичка, не родить — урубаю гет. Лиш подумав, а гілля така грубезна упала передо мнов. Та не раз були вітри, бурі, нічого її не ломило, а це упало тепер вперед мене. Заклєта, видко, груша. Не треба її кивати. Не вільно.

А люди говорять: певно, під Чокановов грушев мают бути опришківські гроші, заохочують молодого Бойчука.

— Нічо, я рубати її не буду. Маю копати — мушу тоти скарби добути...

Козацька груша. Опришкові скарби. І хата ватажкового сина. Все це уже скарби. Живі. А для діда Василя Бойчука світили колись інакші скарби — не матеріальні. І завіз їх у Голови учитель Лука Гарматій. Старий Бойчук його добре пам’ятає. Каже, що був дуже говорючий. Як приїхав до Голов Лука, то гуцули зустріли його, як це заведено в горах, гостинно. Але в Головах гуцули найгуцулішї. Найгостинніші. І нині йдеш селом і попросиш пити — ніколи не винесуть голої води, а завше якогось напою: малиннику, афиннику, настою паростків хвої, жентиці або розводу (квасного молока з водою). В першій-ліпшій хаті приймуть, нагодують, постелять. Не питають хто, відки. Такий закон здавен.

Але одно приймити гостя, а Друге віддати йому своїх дітей. А Гарматій записував дітей до школи. Це голівським ґаздам не вдавалося. Ніхто не хотів позбуватися помочі — віддавати в дідче нащадків свого маєтку, тяжко приробленого. Тим більше, що усі знали: у старій школі сидить щезник — він. гримить, бубнить, дудонить там щоночі. Школу відколи поклали, там ще ґаздівська дитина не сиділа. Бо в ній сидить нечиста сила. А котрий ґазда відпише свою дитину Сатані. Де хто таке видів!

Довга і тяжка робота випала на долю Гарматія. Заки він розказував, переконував тих занурених у стару віру газдів, школа пуста-порожна страхала перехожих; кождий старався обійти її, якнайборше проминути, перехрестившися від нечистого. Лука ходив від хати до хати — розказував і слухав, не переставав дивуватися. Але й не опускав рук. З цими людьми можна багато зробити. Ці люди йому припали до душі. Відси він так просто не уступиться. Нічого, в Головах дітей до школи не дають. Він зачне з присілка Чорної Річки. Там створить читальню “Просвіти”. Буде неграмотним гуцулам читати “Богдана Хмельницького” Костомарова. За кілька тижнів вечорами прочитає їм три томи. Кожного вечора до читальні приходять все нові люди. Уже вони разом вчать коляди, організовують січових колядників на Різдво. Чорноріцькі ґазди віддають усі як один своїх дітей на науку до Гарматія — цей не збавить їх синів. А голівським стало заздрісно: що — їх діти пущі? І в Головах є товариство “Січ”, также Гарматій створив його двома роками перед “Просвітою” в Чорній Річці. Ми, голівці, гонорові — не попустимо. Так поволеньки викурили нечистого із школи і післали до Гарматія своїх дітей.

Кращої школи, як у Головах, ніде в горах не було. Мали поміч від “Просвіти”, від учених гостей, що раз по раз навідувалися до Гарматія і дарували селові свої духовні скарби.

І мирили між собою кмітливі учні і просвічені зсередини ґазди, Божі заповіди і сила-силенна тої дивини, що “за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, в воді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій нагоді життя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його (гуцула) поведенєм”, як писав сам Гарматій у своїх споминах про Михайла Коцюбинського.

Бо гуцул завше лишається гуцулом. Лиш неписьменний увірує в гуцульський багатий світ несвідомо, з острахом, а освічений уже береться засобами науки просвітити, з’ясувати, не руйнуючи свого світу.

І я так волію.

Добро і зло, темне і ясне у нашім краї межують, як у самій природі.

Вертаюся на Вигоду, що на роздоріжжі в сторони мого села, Жаб’я і Голов. З Вигоди вигідно хоть куда. За Черемошем на Вигоді стоїть довгий будинок. На видному місці. Це тепер Музей атеїзму. Найневідповідніша назва такій незвичайній споруді — не знаю, чи є де ще така на всі гори... Це та святиця, покладена Василем Жикалєком за “погані гроші”. Так це діялося не так давно. І каплиця його є (лиш верх із хрестами два рази зносило: раз Сатана ураганом, а другий раз уже руками слуг у п’ятдесятих роках). Є і його грунт, на нім сидять брати Недоходюки Василь та незрячий Іван — Гриневі на них кажуть. Бо Жикаляк був бездітний і взяв собі на годованці Гриня Недоходюка, а це вже його сини — Гриневі. Іван оповідав мені, а Василь і місце показав, де дідо викопав кітлик червоних. Під ліском, на обочах. Викопав Жикалєк (Бабій на нього казали) тоти гроші, застрашився Сатани, бо гроші, певно, були “нечисті”, та заповівся покласти святицю. Так і зробив. А ще заповів себе і жінку Одокію під престолом поховати. І люди виконали його волю — обох поховали під самим престолом у каплиці. А Гриньо зажив на грунті і в хаті, що Жикалєк придбав на частину скарбу. Що в цім неправди?

Є інший варіант набутих Василем Бабієм грошей. Це вже Олена Бойчучка чула від покійного Курлея — знаного голівського боднаря, на прізвисько Кіцмак. Він таке їй розказував.

Хотів бідний Бабій спробувати роздобути грошей на грунт і на хату в той спосіб, що горами ширився. Як собі погадав це, так і вздрів Сатану.

— Ци ти би мені не позичив грошей?

— Чому ні, але аби ти мені за рік приніс.

Приносить Бабій за рік тоту позику — спудився і не кинув ни гроша. А