Марина та Сергій Дяченко - Варан

Туман попереду й не думав підніматися. Навпаки, спустився нижче.

Варан зручніше перехопив палицю й перескочив на тильний бік велетенської чорної долоні. Долоня всунулася в глибину під його вагою, зате піднявся лікоть; Варан перескочив ізнову. Плоть чудовиська лунко брязкала під його чобітьми – чи то панцир, чи то луска, чи то хітинова шкіра. Туман зімкнувся за спиною, і не було видно краю загати – але й попереду не мріло нічого певного, тільки чорним горбом здіймався бік здоланого чудовиська. Ускочивши на цей бік, Варан посковзнувся й ледве втримав рівновагу. Озирнувся; другої руки страховища не було видно, зате тяглося, розпластавшись по болоту, сітчасте в прожилках, у пучках збитого пір’я – крило…

Чіпляючись за жорстку зморшкувату шкіру, Варан підповз туди, де мала бути голова почвари. Труп похитувався, загрузаючи все глибше; у клаптях туману Варан ледь роздивився гостре підборіддя, майже людське, і кривий дзьоб, широко відкритий, немовби власник його все ще кричав. Решту ховало болото.

Варан перестрибнув на крило. Звук був такий, неначе рветься товсте павутиння; Варан повз навпочіпки, спотикаючись об гострі надламані кості, об жорстке махове пір’я. Крило кінчалося, а гатки все не було. Туман немовбито знущався – підіймався потроху, потихеньку, а гатки не було, не було – тільки все та ж грязюка, розтривожена драговина, і де-не-де – вибалушене над її поверхнею мутне болотяне око…

Крило мерця було єдиною перепоною між Вараном і жадливою густою глибиною, з якої не можна випірнути – у якій можна тільки тонути. Він прекрасно розумів, що дороги назад нема; дібравшись до краю крила, він ліг на живіт і поповз, благаючи драговину заждати й витримати його хоч хвилину – як тримала чорний крилатий труп.

Трясовина не слухала. Варан, на відміну від трупа, рухався, відштовхувався ліктями й колінами, і драговина хапала його, як, застигаючи, клей хапає муху. Ідіот, думав Варан, видираючись і знову загрузаючи. Пошкодував двох днів… Варто було полишати Нілу, щоб захлинутись тепер у грязі?

Варто було кидати виклик Підставці?

Варто було?…

Рука його схопила тверде. Край гатки – розтрощений, але стійкий, певне дерево, дорога…

Він виповз на гатку і довго лежав, знесилений, як перемазана медом муха.

Селище стояло на скелі, такій крутій, що вулиць майже не було – були східці. Будинки, споруджені на кшталт ластів’ячих гнізд, виходили фасадами в один бік – униз за схилом. Люди тут мешкали суворі й підозріливі. Брудний, страшний виходець із болота не мав шансу бути прийнятим на ночівлю.

До ночі похолодало. Широкі сходи, вирубані в скелі, що правили в селищі за головну вулицю, узялися льодом і стали небезпечними. Варан ішов від дверей до дверей, стукав у двері палкою й відходив на безпечну відстань – нерідко хазяїн з’являвся на порозі в супроводі сторожової змії.

– Добродію, пустіть подорожнього на ніч. Пропадаю…

– Проходь мимо.

– Я шукаю…

Погрозливе сичання. Зачинені двері. Аж у якусь мить Варан злякався – а що коли Блукаюча Іскра прийшов у це селище, і не знайшов притулку, і замерз – або скотився сходами вниз, переламав кості й умер у канаві…

– Добродію, пустіть подорожнього хоч на кілька годин. У мене є гроші, я заплачу.

– Проходь, страховище, спущу змію…

– Скажи, до кого мені йти? Хто пустив до себе подорожнього три дні тому?

Стук дверей, що зачиняються.

Варан присів на сходинку. Його «шкура» застигла бурульками, обличчя вкрилося шаром грязі, палка в руках була схожа на посох; його вигляд насправді міг налякати будь-кого. Слід було не ломитися в кожні двері, а добряче подумати – що зробив Блукаюча Іскра, увійшовши в це селище?

Повільно, вивіряючи кожен крок, Варан рушив униз по головній вулиці – по обмерзлих, із вибоїнами сходинках.

Пахло димом. У кам’яній ринві шелестіла незамерзла річечка, що витікала, очевидячки, з болота. Варан спускався все нижче й нижче; де-не-де у віконцях – круглих дірках у скелі – займались вогники.

На перехресті Варан зупинився. Звідси відкривався краєвид на сусідню скелю, укриту снігом. За скелею вистигало червоне призахідне небо. В ущелині вже стояв присмерк; долина, що лежала ще далі, повита була млою, десь там брів по дорозі – або їхав на повозці з поштарем, або вже розпалював полум’я у вогнищі гостинної оселі – той, заради кого Варан кинув Нілу…

Не заради нього, виправив він сам себе. Заради правди. Заради того, щоб знати. Заради просьби Подорожника.

Він знов присів на камінь, і тепер сходинка здалась йому страшенно холодною, холоднішою від льоду. Усе, що здавалось таким важливим, – дороги, мов прожилки на дереві, вогник, що народжується у вогнищі, маг, який народжується в щасливій оселі, – зблякло й утратило смисл.

Час необоротний.

Час.

Він старий. Він утомився.

Східці спускались униз. Варан сидів, звісивши руки між колінами. Озноб, що мучив його весь сьогоднішній день, зникав. Порожнеча потроху наповнялась теплом.

Він утомився – і тепер таки зігріється й виспиться. І не треба нікого ні про що прохати – йому вже тепло, він уже спить.

Перед очима кружляли білі й блакитні вогники. Намиста хороводили самі з собою – прекрасні, живі намиста…

Варан розплющив очі. Повіки здавались роздутими, немов подушки. Уже не сумніваючись, що замерзає, він подумав, що принизливо вмирати сидячи. Нехай повзти – але рухатися. Тільки не сидіти й не ждати.

І він поповз по сходах униз – спираючись на сходинки руками й ногами.

І на повороті, на самій околиці селища, побачив попереду дорогу через ущелину – два товсті ланцюги, протягнуті над прірвою. Поряд із ланцюговою дорогою стояла хатка, але не висічена в скелі, а змурована з каміння.

Квадратове віконце світилось.

– Ну, живучий, – сказав перевізник чи то заздрісно, чи то ображено. – Тут, бувало, заґавишся – і обморозився, страшна річ. А тобі – як зміюці, прости мене Імператор. І пальці ворушаться. І ніс не обмерз.

Варан сидів за хистким дерев’яним столом. Перевізник годував його пустою кашею, запивати давав кип’ятком – за ціною, утім, найкращих шинків столиці; перевізник виявився ласим на гроші, і це спасло Варанові життя.

– У мене більше нема, – сказав Варан, коли перевізник запропонував йому добавки. Сказав твердо, дивлячись в очі; насправді в нього було ще декілька сотень реалів, зашитих у сорочку, і йому не хотілося, щоб заради таких порівняно невеликих грошей перевізник брав на себе гріх смертовбивства.

– Ясна річ, – перевізник махнув рукою. – Ми, злидні, будемо тут вештатися, а ти, роботяго, давай нас задурно годуй…

Варан знизав