Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

class="book">— Послухай, Баранцю. Якщо ти питимеш брудну воду, то захворієш! — застеріг Ян, та Баранець тільки скаржився на нестерпну спрагу. Ніякі вмовляння не діяли. Через кілька годин Баранець так стомився, що відмовився йти далі. Тоді Ян знайшов сухий острівець, назбирав хмизу для багаття, але виявилось, що всі їхні сірники геть розмокли, поки вони бродили по болоту. Баранець страшенно перелякався, що їм доведеться тут заночувати і неможливо навіть розвести багаття.

— Не переживай, ми скористаємось старовинним індіанським способом розведення багаття, — заспокоїв його Маленький Бобер. І за кілька хвилин він швидко добув вогонь тертям. Пітер був дуже вражений, адже ніколи досі він не бачив подібного.

Напившись чаю та трохи перекусивши, Пітер уже не почувався таким кволим.

— Ми подолали не менше шести миль, — сказав Вождь. — Скоро має бути ліс. Звісно, якщо він тут є. І вони знову побрели болотом.

— А як ми заблукаємо, і нас ніколи не знайдуть? — питав переляканий Пітер, який дуже боявся, що вони так далеко відійшли від бівуаку.

— Не переймайся, ми тут не заблудимось! — вже почав дратуватись Ян. — А як заблудимось, то й що? Треба йти на північ або на південь, і невдовзі ми обов’язково вийдемо на людей.

За годину вони натрапили на височенне дерево. Ян видерся на самісіньку верхівку, аби оглянути місцевість. Болото простягалось далеко-далеко, а за ним виднілась густа зелень, мабуть, той ліс, який вони шукали.

— Піте, залазь сюди! Тут така краса! — радісно вигукнув Ян. — Тут справді є на що поглянути!

— Якщо то не моє подвір’я, то нічого туди дивитися! — лише буркнув на те Пітер.

Ян щасливий спустився на землю.

— Ми майже прийшли! — вигукнув він. — Вже видніється сосновий ліс!

— І скільки ж до нього?

— Дві-три милі.

— Ти весь час так кажеш.

— Але ж його вже видно! А ще там є вода.

За півгодини вони підійшли до води. Це був глибокий, прозорий і тихий струмок. Раптом Яна осяйнула думка.

— Калеб казав, що на болоті є лише один великий струмок — це ж Боброва річка!

Річка була досить широка, тож довелося Яну роздягнутися, скрутити одяг, перекинути його на протилежний берег і самому переплисти туди. Пітер мусив зробити те саме, щоби не залишитись самому.

Ян раптом почув знайоме крякання. Він узяв лук та стрілу і пішов униз річкою, набурмосений Піт сидів на купині. Ян у рогозі побачив трьох диких качок. Він трохи вичекав і вистрілив. Поцілив качку. Ян витяг її палицею і, дуже задоволений, показав її Пітерові.

— Я хочу додому, — жалібно протягнув Баранець, мало не плачучи.

— Пітере, візьми себе в руки і йдімо далі. Не треба псувати весь похід. Якщо через двадцять хвилин не дійдемо до лісу, обіцяю, ми повернемось на бівуак.

Невдовзі хлопці таки побачили сосновий ліс. Вони радісно загорлали, а вже за п’ятнадцять хвилин вийшли на сухе узлісся.

— Що ж, — сказав Ян. — Тепер ми можемо повертатися.

— Знаєш, я так стомився, що не можу йти так далеко, — зізнався Пітер.

Ян поглянув на годинник і запропонував:

— Тоді, мабуть, заночуємо тут, бо вже четверта — не встигнемо до смерку.

— О ні! Давай додому, он скоро дощ піде!

— То давай перекусимо, а там вирішимо, що робити, — намагався відтягнути час Ян. Йому дуже хотілось тут заночувати. Та щойно Ян розклав багаття, пішов дощ.

Ян викопав індіанську криницю. Коли вони поїли, була вже сьома година. Дощ ущух, але йти було пізно.

Ян назбирав сушняку, послав постіль з ялинового гілля і зробив стіну з нарубаних кущів та кори для захисту від вітру. Погода була тепла і, завдяки багаттю та двом ковдрам, хлопці чудово провели ніч. Вони чули свою стару знайому — вухасту сову, а ще десь поблизу дзявоніла лисиця.

Ян прокинувся вдосвіта. Він розклав багаття і зігрів воду на чай. Хліба було мало, та в них ще залишалась ціла качка. Ян обпатрав її, обліпив глиною, поклав у попіл і зверху засипав жаром — так індіанці готували дичину. Та Ян ще не вельми був вправний у цій справі — з одного боку качка пригоріла, а з другого залишилась сирою, одначе дещо можна було їсти. Ян гукнув Пітера снідати, але той нездужав: він застудився, та й далося взнаки пиття води з болота. Йти далі хлопчик не міг. Ян уперше за час подорожі злякався. Ну що він робитиме з хворим товаришем?

Ян зрізав ножем кору з сухого дерева й написав олівцем на гладенькій поверхні:

«10 серпня 18… року тут ночували Ян Йомен та Піт Бойль».

Він вмостив товариша біля вогню, а сам заліз на високу сосну. За невеликими пагорбами Ян розгледів декілька тіпі. Це було індіанське поселення, про яке згадував Калеб. Ян швидко спустився з дерева і розповів Пітові про побачене; він мав вирушити до індіанців.

Через півгодини Ян уже був на їхньому бівуаку, що складався з двох дерев’яних хатин та трьох тіпі. Індіанці зустріли блідолицього гостя з недовірою. Ян спробував порозумітися знаками, як його вчив Калеб. Показуючи на себе, він простягнув два пальці — це мало означати, що їх двоє. Потім, кивнувши в бік лісу, він пояснив знаком, що другий лежить. До цього він додав знак голоду, натиснувши на живіт руками. Індіанський вождь дав йому кусень оленячого язика і пішов геть. Ян подякував, швидко змалював бівуак і повернувся до Пітера. Пітерові вже стало ліпше, тож він і хвилини не хотів тут залишатися.

Ян звалив собі на