Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

шизофренія. Окрім того, як тепер, так і тоді, я був людиною старомодною, тобто своєрідним лицарем честі, а не зради, отже, мій відхід чи втеча міг би бути потрактований як зрада. Тому вирішив Іри дочекатися, адже наша спроба поєднати в собі обидва Житомира тільки почалася.
40

І я побачив її, сидячи на бульварі трохи далі від пам’ятника співцеві Російської імперії, — чудового, блакитного метелика, що не йшов, а вільно плив жовтим полем алеї, а коли наблизилася, уздрів, що обличчя її схвильоване й гарне.

— Дивовижно, що вигадав цю поїздку! — сказала, сідаючи коло мене. — Скільки в мені розворушилося!

— Як тебе прийняли? — спитав я.

— Дуже приязно. Я, правда, сказала, що проїздом і маю мало часу. Шкодували про те. Пам’ятають мене дівчинкою і не пізнали, за винятком дядька, той бачив мене більшою. Але я їм показала фото, і ми багато згадали.

Отже, фото брала з подвійною метою: для мене і для родичів.

— Радий, що тебе це приємно схвилювало, — мовив.

— Тепер я вільна від свого Житомира й потребую твого, — сказала Іра. — Куди підемо?

— Хотіла в парк, — проказав. — Тоді до річки, там є дощатий міст для пляжників. Можна перейти на той бік.

— А що на тому боці?

— Змога побути на самоті. Трава, сонце і горби.

— Хочу попередити: в мене те, і сьогодні нічого не вийде. На жаль! — сказала.

— Ну що ж, — трохи прикис я. — Об’єктивна реальність.

— Самій шкода, — шепнула, обдаючи мене лагідним поглядом. — Але в нас з тобою ще море часу.

— Тоді рушили?

— Стривай, — сказала вона. — Хочу роззирнутися. Цей бульвар чудовий, але чомусь мені не знайомий. Тут нічого не переробляли?

— Ні, — мовив я, — який був, такий і залишився.

— А в мене в пам’яті парк, але чомусь без бульварів. Підемо?

— Так, — сказав я, зводячись.

Узялися за руки і йшли якийсь час мовчки.

— Обіцяв щось сказати, — нагадала вона.

— Ні, обіцяли одне одному щось сказати. Отже, перше слово тобі як жінці.

Ішла якийсь час задумавшись.

— Тут чудово, — проголосила. — І в мене більше згадок, як думок.

— То як нам вийти з нашої ситуації? — спитав я.

— Не знаю, — відповіла тихо. — Хочу почути твоє мудре слово, ти за мене розумніший.

І я відчув, що її рука стисла мою сильніше.

Не пригадував своєї обіцянки, був-бо зайнятий іншим. Але тут мене раптом ніби прорвало. І я заговорив, сам дивуючись, що так легко потекли слова:

— Ситуація і справді не проста, і те, що скажу, лише принагідна думка. Одружитися зараз не можемо, треба приготувати батьків.

— А де ж твої два шляхи? — спитала.

— Є, — мовив рішуче. — І не два, а три.

— Від дуалізму до тріяди. Бачу в тобі поступ.

— Іронізуєш? — спитав, бо розбивала цими репліками мою потокову наладнаність.

— О, вибач, я все ще під враженням від зустрічі з домом мого дитинства.

— То, може, не будемо про практичні речі? — спитав. — Адже в нас, як сказала, море часу.

Ішли якийсь час мовчки.

— Будемо, — проголосила тихо, але твердо. — Хочеться вирішити все в Житомирі. І ще раз вибач, що перебила тебе, — важко переключатись. Готова тебе вислухати. Отже, три шляхи…

Тепер зосередитися треба було мені, бо я не так сколотився, як сколихнувся.

— Так, — сказав. — Найпростіше, на твою ж пропозицію, відгородитися від батьків, дідів і прадідів, забути і їх, і їхні історії, тобто відірвати їх від себе, а жити власним життям. Тобто одружитись і на все інше плюнути.

— Що цьому заважає? — спитала так само тихо.

— Моя невлаштованість, незабезпеченість і бездахість. Тобто нам довелося б долати немалі труднощі. Без ремства, нарікань, аж доки чогось доб’ємось.

— По-моєму, це не найпростіший, а найскладніший шлях.

— Можливо. Але при добрій волі, любові, взаємодопомозі й відданості — цілком можливий.

Вона йшла якийсь час мовчки.

— Ти сказав, що одружитися зараз не можемо через батьків. Що мав на увазі?

— Коли залучимо до цього батьків. Тобто неможливо, щоб я пішов жити до тебе.

— Таки неможливо, — зітхнула Іра. — Який же шлях другий?

— Романтичний, — сказав я. — Зачекати кілька років, поки закінчу навчання і влаштуюся.

— Що ж у тому романтичного? — спитала, коротко на мене зирнувши.

— Знаєш, що таке таємний шлюб? — спитав я. — Шлюб осіб царської чи якої там крові з особами крові нецарської, а ти ж принцеса?

— Смієшся? — спитала втомлено й печально.

— Аж ніяк, — мовив я трохи патетично, здається, це мій ґандж — часом удаватись у патетику. — Я тут сидів і думав, що доля недаремно завела нас у місто нашого дитинства. Отож давай зв’яжемося тут взаємною присягою на вірність, любов, тобто постанемо зі своїм коханням не перед суспільством чи церквою, зрештою, це те саме, а перед Богом.

— Ти що, віруючий? — здивовано спитала вона.

— Тією мірою, якою віруючою є кожна людина — визнає вона це, а чи ні.

— Не зрозуміла, — зирнула на мене.

— Гаразд, спробую пояснити, — мовив я. — Якось мені розповідала, що, мандруючи, ледве не втопилася. Зверталася тоді до Бога?

— Так! — протягла вона. — Але це вийшло якось саме від себе. І звідки