Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

перед глухою стіною, що вона блискуче вчинила. Отже, романтиком виявляв себе я, а не вона, бо цілковито не думав про майбутнє. У стосунках із нею далі бажання наступної зустрічі з ритуалом статевого задоволення й милими балачками, притому в місці, що імітувало туристську зупинку, я не йшов, та й не було куди, а таке увіч її не задовольняло. Отже, «дівкою», за визначенням господині, була не вона, а я, так само й туристом. Звісно, ми могли б з’єднатися в убогому, навіть злидарському місці, винайнявши десь дешеву кімнату, на кшталт моєї, на якійсь із приміських станцій, але це з’їдало б наші кошти і принаймні літніх поїздок до Криму чи будь-куди вона навряд чи могла б собі дозволити; тоді були б «борги, борщі, побиті чашки, використані банки», як писала, а для неї це — ознака бруду, хоч для мене такі речі цілком неістотні, так жити зміг би, бо звик до бідацького, а не заможного життя. Для того ж щоб стати, як то кажуть, на ноги, мало б минути принаймні кілька років, поки закінчу аспірантуру й належно влаштуюся. Але вона старша за мене, і плин часу, як жінка, сприймає гостріше й трагічніше, а коли йдеться про подібні речі, романтика завжди кудись дівається.

Зайшов до гастроному біля бульвару, купив батона й ковбасу: і те, і те попросив у продавців порізати й рушив у винний відділ. На мій подив, кримські вина тут були, я купив «Сурож кримський білий» — хоч із того був задоволений. Уклав усе до торбини, яку передбачливо захопив, і пішов на бульвар. Часу ще мав досить, тож сів і викурив сигарету, намагаючися заспокоїтися.

І чомусь мені подумалося, що ставився до Іри як до одежі, яку збирався придбати: уважно, навіть доскіпливо приміряв, припасовував, примічав, що в ній мені не підходить, — задовге чи закоротке, заповне чи затісне, — але чомусь зовсім не думав, що мені бракує шафи, щоб цього доладно дібраного костюма зберігати, отож його доля — бути повішеним на спинці стільця, а що з таким костюмом станеться, особливо дорогим та вишуканим (Іра, судячи з манери одягатися й прикрашатися, була істотою дорогою й вишуканою, увіч не для моєї кишені), коли з ним так поводяться? Отже, і тут я виявив себе дурнем клаповухим і романтиком, для якого краса і внутрішні якості — усе, а засоби утримання цієї краси — цілком неістотні.

Аж холодом пробило від цих думок: зрештою, скільки зусиль зужила Іра, щоб я нарешті подивився на світ незамиленими очима! Очевидно, романтичний тон її листів, подумалося мені, й був вишуканою формою, за допомогою якої хотіла добитися чи достукатися до мого нібито розуму й раціоналізму, бо саме мій розум і раціоналізм був цілком романтичного спрямування, а її турбували насущні речі, отже, по-справжньому раціоналістичні. Мій же розум виявився своєрідним різновидом глупоти, адже є не лише глупота, вища від усякого розуму, а й розум, нижчий від усілякої глупоти, а романтичний розум такий передусім. Але це тільки з погляду практичного раціо, а практичне раціо завжди похідне від примітивності душі та помислів, адже існує ще раціо абсурду, без якого неможливий духовний подвиг, на який людина себе піднімає, — я ж хотів у житті саме цього, і саме в цьому й була моя мета. Іра це відчувала, але моя мета, як і моя відданість їй, була їй незрозуміла, бо хотіла жити, а я — діяти, а це далеко не те саме. Однак відповідь на поставлену проблему мушу дати не зволікаючи, бо того від мене вимагала, для цього й поставила носом до глухої стіни, і відсуватися вже нема куди. Пенька помазано потужним клеєм, звареним із омели, і пташка до нього приліпилася. І та пташка аж ніяк не вона, а таки я. Клей зварено сумлінно й зі знанням справи, отже, коли птах не вирветься, його або зужиють, або зачинять у клітку, можливо, дорогу й гарну, а клітка — це і є обов’язки, від яких так гаряче відрікалась у своїх листах Іра. І я з вільної пташки перетворюсь у жука-гнойовика (нагадаю, моє прізвище Жук), який живитиме гній своїми відкладами, а гній живитиме його.

Найлегший вихід із такої ситуації — ескапічний. Тобто я міг устати і, цілком не дбаючи про Іру (квитка до Києва мала, купленого мною), рушити в дім свого дитинства та юності, тобто у свій Житомир, а її залишити із Житомиром своїм, і всі проблеми відпадуть: був би певний, що вона, не заставши мене на бульварі й перечекавши якийсь час, вибухне гнівом, цілком справедливим, признаємо, але мене зрозуміє, як і те, що моя втеча і є відповіддю, до якої мене зобов’язувала, адже розума собі має, як вістить цей скрипт. Тоді я навіки погасив би вогонь пекельної нез’єднаності, а водночас і поєднаності наших родин, сама ж історія, як річ чи книжка, спокійно лягла б на полицю пам’яті. Це було би по-чоловічому жорстоко, але й виказало б мою силу, коли б я праг утвердження своєї зовнішньої мужності й чоловічої сили над жіночою, тобто подобати став би на чоловіків, які їй до смаку. Але річ у тім, що я того не праг, бо Іру любив. А любов для мене — це не утвердження чоловічої сили над жіночою, а спроба з’єднання тіл та душ в одне єство, можливо, без домінування чоловічого начала, але й без його заперечення. Бо як сказав ще Іоанн у «Посольстві до Папи Римського Сікста Четвертого» від 1476 року: «Коли рече вухо, я не око, то чи око не від тіла? А коли б було все тіло — око, то де буде слух? Коли все слух — то де буде нюх? Нині багато є членів, а тіло єдине». Ці думки можна було б продовжити висловом Станіслава Оріховського: «Якщо ваша жінка не є частиною вашого життя, тоді чоловік волочить своє існування, не знаючи спокою і безпеки».

Що ж мене тоді зупинило, і я не встав і не рушив у свій Житомир? Очевидячки, непевність себе, тобто боязнь помилитись у правдивості власних розмислів. Бо чи не вигадав я те, що написав вище; коли б вигадав, то це було б все одно, що вдарити ножем ні в чому не винну людину, бувши переконаний, що та тримає ножа на тебе. А це вже