Аркадій Фідлер - Оріноко

— Це дурниці, — заперечив той так само рішуче. — Прошу не позбавляти мене приємності виявити панові дружні почуття і тому, — пробач, — ти повинен прийняти й цей скромний подарунок.

Уста його говорили це так сердечно, що я був би грубіяном, якби не прийняв подарунка, але коли я дивився в його зміїні очі, то ставав ще більш упертим.

А він тільки знизав плечима:

— Подумай добре, доне Жуане, перш ніж образиш і зачепиш мене такою безглуздою відмовою. Чому ж ти так кривдиш своїх людей?

Дон Естебан звернувся з останніми словами не так до мене, як до Конесо і аравакської старшини, що стояла недалеко, і зробив це, треба сказати, не без наслідків. Старшина, завжди ласа на подарунки, весь час дивувалася і була незадоволена моєю впертістю, а Конесо погоджувався з іспанцем, що моя відмова не на користь індійцям.

— То віддай мені попони, якщо сам не хочеш, — наполягав головний вождь.

— А чи ти знаєш, що це за попони? — запитав я. Точно він не знав.

— Це мати з грубого сукна, і невідомо, для чого їх можна вжити, — пояснив я.

— Я піду подивлюся, — сказав вождь, підводячись.

— Тільки про одне тебе прошу: будь обережний, не доторкайся до попони, — попередив я.

— Ти думаєш, що вони кусаються? — похитав він чуприною..

— Думаю, що можуть нашкодити…

Конесо, Фуюді, Пірокай та інші пішли до ітауби іспанців, а повернувшись, були схвильовані, як діти. Особливо Конесо не скупився на вирази свого захоплення від попон.

— Ах, ви, дурні! — охолодив я їх запал і рішуче заявив, що вони не одержать попон. А щоб перестали приставати, я вирішив піти геть.

Опівдні іспанці під'їжджали. Я пішов попрощатися з доном Естебаном, а насамперед з Педро. Я дуже здивувався, побачивши мішок з попонами, що лежав на березі.

— Дуже дякую вам, але ж вони не потрібні мені! — закричав я. — Я казав уже!

— Візьми, добродію, візьми їх! — дон Естебан аж почервонів від доброзичливих умовлянь. — Якщо вони тобі непотрібні, то віддай відважним воїнам з твого загону. Вони заслужили це за влучні постріли. В мішку п'ятнадцять попон…

— Не заперечуй, не відмовляй, Білий Ягуаре! — наполягав також і Конесо. — Може, ці мати все-таки пригодяться на щось…

Іншого виходу не було. Якраз відпливали два човни, до третього вскакувала решта іспанців і індійців чайма. Їх ітауба вже відчалювала від берега.

Коли вони зникли з очей за поворотом річки, ми тісним колом оточили підозрілий мішок. Оскільки раптовий, настирливий прояв щедрості дона Естебана тільки зміцнював мої здогадки, я, не зволікаючи, сказав присутнім про те, що думав:

— Я не вірю дону Естебану, — заявив я, — а до того ж і підозріваю, що в цьому мішку сидить страшний канайма білих людей, який поширює смертельну хворобу. Дивитися на нього можна, але доторкатися — хвороба і смерть!

Мої слова справили велике враження, і люди дивилися на мішок з недовір'ям і жахом. Вони обережно заглядали в його середину, але не бачили нічого іншого, крім щільно збитого сукна. До мішка була прив'язана жердина, і його, мабуть, так і виносили на сушу, тримаючи жердину за два кінці і не доторкаючись до мішка. Біс їх знає! І це також здавалося мені підозрілим.

Арасибо легко штовхнув мене в бік і несміло промовив:

— Білий Ягуаре, я знаю такі закляття, які вб'ють злі чари, знищать хворобу…

— Арасибо, друже! — усміхнувся я. — Цьому лихові, яке сидить в мішку, не допоможе ніяке закляття, залишається зробити тільки одне — викинути мішок у річку, нехай пропаде в морі, чи закопати його глибоко в землі, або, що найкраще, спалити..

Тоді підійшов Пірокай з хитрими, рухливими очима, як у миші; він звернувся до мене:

— То. ти кажеш, що підозрюєш лихо в цьому, але точної впевненості не маєш?

— Так, не маю.

— От бачиш!

Конесо ж, дивлячись сумним поглядом на мішок, тільки вболівав:

— Такий незвичайний подарунок і знищити його! Чи не шкода його знищувати, якщо ти не переконаний в своїх здогадках: може, в цьому мішку не сидить канайма!

— А якщо сидить, то що? — закричав задерикувато Пірокай. — Карапана ж чаклун і вижене будь-якого канайму! Карапана очистить мішок!

— Карапана — ходячий мрець, — гнівно вигукнув на це Манаурі. — Карапана не живе!

Зухвалий викрик справив на всіх велике враження. На нього реагували по-різному, бо якщо наш рід бурхливо схвалював засудження чаклуна, висловлюючи свою пошану вождеві, то деякі люди з Серіми аж тряслися від обурення, а Пірокай навіть підскакував, немов хотів видряпати очі братові;

— Брешеш, негідний собако!

Я наказав усім заспокоїтися.

— Ще ворог не проплив і милі, а цей півень, — вигукнув я, вказуючи на Пірокая, — кричить, наче орел!

Серед воїнів нашого роду почувся сміх.

— Манаурі має рацію, — говорив я далі. — Карапана не живе для племені. Ви не маєте чаклуна. Коли небезпека нависла над Серімою, Карапана сховався, як боязлива гадина. Карапана! Хто був причиною того, що половина ваших братів покинула Серіму і не хоче жити з вами?., Карапана!

Прихильники чаклуна — а їх була мізерна купка — не наважилися чинити опору, захищаючи його, і незабаром люди заспокоїлись. Я наказав нашим воїнам вкинути проклятий мішок у річку, але Конесо так молив, так гаряче просив, щоб зараз не нищити попон, що я, нарешті, погодився. Я не хотів дратувати головного вождя, тим більше, що він присягав мені всіма святими, ніби особисто простежить, щоб ніхто не доторкався до підозрілого подарунка.

І так минув день у повному фізичному і душевному спокої. З від'їздом іспанців у кожного з нас наче спав тягар з серця, і життя пішло своїм руслом. Тільки наша галявина перетворилась у військовий табір, бо й справді половина