Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

Костюшка, яку відкрив Стшелецький і назвав її на честь польського національного героя. Групка поляків мовчки дивилась на високу, стрімку вершину гори. Кожен із хвилюванням думав про те, що цю вершину на Австралійському континенті вперше відкрив їхній співвітчизник. Бентлі, мабуть, здогадався, які почуття охопили мандрівників. Він поклав руку Томекові на плече й сказав:

— Шістдесят два роки тому Стшелецький розпочав свою найбільшу експедицію. Вирушивши з заходу з долини річки Муррей, він дійшов до пасма Австралійських Альп. Хто знає, можливо, й він дивився на гору Костюшка з цього місця, на якому стоїмо ми? У товаристві лише одного провідника Стшелецький здійснив важке й небезпечне сходження на найвищу з цих гір, несучи на собі вимірювальні прилади.

— А чому Стшелецький сам ніс прилади? — запитав Томек.

— Перед його прибуттям поселенці не знали цієї місцевості, — пояснив Бентлі. — Тут у той час іще не було доріг, ні навіть стежок. Тепер майже на саму першину гори[81] можна виїхати верхи, але кілька десятків років тому Стшелецькому довелось добиратися туди з величезними труднощами. Адже він був першою білою людиною, нога якої торкнулася незнайомих гір. Сходження на гору супроводжувалось багатьма перипетіями, тим більше, що Стшелецькому довелося самому нести геодезичні прилади, щоб зберегти їх від можливих пошкоджень. Саме цей гострий шпиль гори Костюшка видався йому найзручнішим місцем для вимірів. Незабаром самі переконаємося, який неозорий краєвид відкривається з вершини цієї гори.

Мандрівники стали на ночівлю на березі струмка. Вони довго сиділи біля вогнища, гомонячи про великого польського мандрівника — дослідника Нового Південного Уельсу. Лягаючи спати пізно ввечері, вони вкрилися теплими ковдрами, тому що ніч була холодна.

Рано-вранці вони знову сіли на коней. Тоні петляв, прагнучи підійти до підніжжя гори зі східного боку. Нарешті він знайшов досить широку стежку, якою коні могли без особливих труднощів підійматися вгору. Спішитися з коней їм довелося всього за якихось кількасот метрів від вершини. Коней залишили під наглядом Тоні, а самі в супроводі Бентлі зійшли на вершину.

Досягши мети, зупинилися зачаровані. Перед їхніми очима відкрився величний, нічим не затьмарений краєвид, площею близько вісімнадцяти тисяч квадратних кілометрів. Вдалині на сході, незважаючи на відстань, що сягала вісімдесяти кілометрів, видніло морське узбережжя. Унизу тяглися нижчі пасма гір, глибокі каньйони річки Муррей та її притоки Маррамбіджі.

— Напевно, саме тут Стшелецькому спало на думку назвати цю вершину іменем Костюшка, — озвався Томек до Бентлі, що стояв поруч.

— Я повинен дещо уточнити, — відповів Бентлі. — Іменем Костюшка Стшелецький назвав сусідню вершину, оскільки вважав, що саме вона є найвищою на Австралійському континенті. Лише через кілька десятків років австралійський зоолог Ленденфельд, досліджуючи ці місця, визначив за допомогою більш досконалих приладів, що вершина, на якій ми зараз перебуваємо, на кілька метрів вища від тієї, яку польський мандрівник вважав найвищою. На честь австралійського геодезиста він назвав цю вершину горою Тавнсенд, а гору Костюшка перейменував на Мавнт-Мюллер для увічнення пам’яті німецького натураліста. Незважаючи на це, мешканці Австралії, встановивши, що Ленденфельд мав слушність, усе-таки найвищу вершину Австралії назвали горою Костюшка, а назву Тавнсенд залишили за сусідньою вершиною, котру раніше відкрив Стшелецький. Таким чином австралійці вшанували добрі наміри польського першовідкривача Австралії[82].

— Отож-бо! Цьому Ленденфельдові не сподобалося, що якийсь там поляк раніше від німця відкрив найвищу гору в цій країні, — з іронією зауважив боцман Новицький. — До честі австралійців, вони не забули, що для них зробив наш співвітчизник.

— Забути заслуги Стшелецького було б чорною невдячністю, — палко підтвердив Бентлі. — Не кажучи вже про те, що всі свої дослідження Стшелецький вів власним коштом, а крім того, ризикував життям для блага мешканців цієї країни. Дослідження Блакитних гір, що понад чверть століття перегороджували шлях у внутрішню частину континенту, було, мабуть, набагато небезпечнішим, ніж перехід через Австралійські Альпи та важкопрохідний сухий скреб до Мельбурна.

— Не можу собі уявити, щоб Блакитні гори могли виявитися для відважного мандрівника небезпечнішими, ніж скреб, про який ви нам розповідали під час полювання на динго, — недовірливо сказав Томек.

Бентлі усміхнувся до задерикуватого юнака й відповів:

— І все-таки це було, Томеку! Між окремими хребтами Блакитних гір лежать бездонні провалля, глибокі ущелини, оточені високими скелястими і ті нами. Спуск на дно цих ущелин і тепер дуже небезпечний. Як доказ наведу тобі приклад з австралійським землеміром Діксоном, який хотів зійти іш гору Гей, одну з вершин Блакитних гір. Для цього пін заглибився в абсолютно не досліджену на той час ущелину річки Гроз. Чотири дні блукав лабіринтом ущелин, зовсім вибившись із сил, і лише завдяки щасливому випадку вибрався звідти, так і не досягнувши наміченої мети. Стшелецький знав про страшні небезпеки, на які наразився Діксон, але попри це, без вагань почав досліджувати долину річки Гроз, попутно здійснивши сходження на гору Гей, чого не зміг зробити Діксон. Саме тоді Стшелецький мало не загинув разом зі своїми супутниками тубільцями. Біля підніжжя гори Гей їх