Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— О, ні. До вас у мене запитань багато…

— Гадаю, обійдемось без них, — Патриція дістала своє посвідчення і рішуче простягла інспекторові. Той покрутив його в руках, підняв окуляри, і його маленькі гострі очі просто таки вп'ялися у фото. Потім здивовано поглянув на Патрицію і, повертаючи документ, спитав:

— А цей пан?

— Це мій чоловік. Він теж…

— Ну, що ж, шановні колеги, бачу, ви справді нічого не можете… знати… не можете додати до справи, яку ми розслідуємо. Співчуваю, що трохи зіпсовано вам відпочинок… Одне запитання. Сеньйор Джосімо сказав нам, що ви ніби були у дружніх стосунках з потерпілими. Ви знали їх раніше?

— Ні. Ми познайомились кілька днів тому на перевалі, біля пам'ятника «Альпійський трофей». Вони були контактними людьми, і ваше знайомство швидко переросло у приятельські стосунки людей, які, хочуть вони того чи ні, змушені спілкуватися.

— Курортне знайомство, не більше, — констатував інспектор.

— Саме так… — підтвердила Патриція.

Федір слухав і нічого не розумів. Навіщо їй ця брехня, коли вона знає про потерпілих значно більше? Проте втручатися в гру, яку розпочала Пат, вважав за недоцільне, бо поки що не бачив у тій її брехні великого гріха. А Патриція тим часом вела далі:

— З розмов ми теж небагато довідались. Барон Хорст фон Торнау є нібито генеральним директором фірми «ХАМАГ», яка виробляє штучні алмази. Юта Дайн його наречена. Барон збирався розірвати шлюб з законною дружиною Гізелою фон Глевіц і одружитися з Ютою.

— Глевіц… Глевіц… — заметушився сеньйор Бенедетті. — Вранці перед сніданком принесли для барона телеграму від Глевіца. Це точно!

— Дякую за вичерпну інформацію, — іспектор по-дружньому посміхнувся до Патриції. — Не насмілююся більше затримувати.

— Щасливого розслідування, інспекторе. — Патриція по дарувала Панару чарівну посмішку. Федір кивнув, і вони вийшли.

У кімнаті Патриція зразу кинулася до валіз. Поки збирали речі, Федір ніяк не міг позбутися дивного відчуття своєї причетності до загибелі Хорста і Юти. Йому пригадалось, як вранці, прокинувшись, він не знайшов Патриції в ліжку. Заходився голитися, зайшов до ванної кімнати і крізь вузеньке, неначе бійниця, вікно, що виходило в двір готелю, побачив її поруч з Грумкаселем. Про щось розмовляючи, вони прямували до «фольксвагена», припаркованого біля «іспано-сюїзи» і «кадилака». Якогось значення цій зустрічі не надав ні тоді, ані навіть після того, як побачив, що посланець з Мюнхена (це тепер довідався, хто він, і почув його прізвище) передав Патриції якусь яскраву коробку, обв'язану блакитною стрічкою. Так пакували дорогі цукерки. Майнула думка про чергові залицяння до Патриції й тут же згасла, бо, перемовившись кількома словами, вони розійшлися. Пат поклала подарунок до своєї машини і ще якийсь час крутилася там, заглядаючи під колеса «іспано-сюїзи» і «фольксвагена» так, ніби загубила щось. За сніданком, коли він спитав про цукерки і нового знайомого, відбулася жартом. Однак сказала, що то гонець до барона. Побачив на їхній машині мюнхенські номери і пригостив цукерками. Все це було схоже на правду. До Патриції залицялися, де б вона не з'являлась.

Пансіонат Джосімо Бенедетті залишили зразу ж, як тільки з двору поїхала поліція. Щоправда, перед від'їздом Пат довго заглядала в мотор, багажник, нишпорила в салоні, а при виїзді з міста, заправивши машину, заїхала на естакаду і пильно оглянула днище.

— Ти думаєш, що і нам хтось міг підкласти магнітну міну? — запитав Федір, коли їхня «іспано-сюїза» вже прямувала до перевалу.

— Все може бути…

— Воно-то так… У нас говорять: береженого бог береже, — сказав Федір і, побачивши на задньому сидінні коробку з-під цукерок, спитав:

— А це що?

— Я ж тобі казала за сніданком: презент, — кинула Патриція. — Від того німця з фірми «ХАМАГ», що приїздив до барона.

Федір узяв до рук коробку, розкрив — вона була порожня.

— А де ж цукерки?

— Віддала покоївці…

— А чому не віддала коробку? — у Федорову душу закралася підозра. — Пробач, але я чогось не розумію…

— Чого ти не розумієш?! — раптом закричала на нього Патриція. Обличчя її пересмикнулося від люті. — Ми їдемо до Мюнхена, це ти розумієш?! А все інше нас не обходить! Забудь! Усе, що бачив, чому був свідком, — забудь!

— Чому?

— Тому що свідків знищують!

— Це не відповідь, Пат… У коробці не було ніяких цукерок. Вона пахне маслом, яким змащують зброю.

— І що ти все винюхуєш?! — вибухнула гнівом Патриція.

— Я вимагаю пояснень! — твердо сказав Федір.

— Що?! Яких пояснень?! Хто ти такий, щоб я тобі давала пояснення, звітувала?! У мене є шеф! До речі, у тебе теж. Ми агенти Сі-ай-сі! Чи ти ще й досі не збагнув цього?!

— Хай так… Ми агенти, але не вбивці! А ти вчинила ганебне вбивство! За віщо ти знищила їх? Що поганого вони тобі зробили?

— Нікого я не знищувала. До смерті барона і його секретарки я не причетна! Я виконала зовсім інший наказ. Сьогодні каказали мені, а завтра накажуть тобі, й нікуди ти не дінешся, зробиш усе… Як зробила я! І облишмо цю сопливу мерехлюндію. Розмови про гуманність — не для нас!

— За нас думає шеф! Сивий Джіммі! Але у мене є мозок і душа! Я не автомат!

— Господи, як я помилилася в тобі…

— Ти маєш рацію… Ви з твоїм шефом думали… Але я залишився людиною і хочу тебе попередити: про вбивство змушений буду сповістити в поліцію!

— Схаменись! Яка поліція?! Федеральна поліція перед Керком стоїть навшпиньки!

— Можливо. Проте я так цього не лишу… — Він поклав під язик крихту нітрогліцерину.

— Ти що, збожеволів? Я присягаюся тобі, що Хорст і Юта… Вони не на моїй совісті!