Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

про сеньйорито Марсіаля, то тільки тому, що в них є план, і коли господь не допоможе… Але сеньйора образилась, то я й не говорив нічого, я тільки хотів порадити, щоб сеньйора була обережна, щоб… Пробачте, я такий… навіть не вмію висловити те, що хотів би сказати…

Намірився вже йти, але схвильована Амада затримала його поглядом. «Несправедливо проганяти того, хто з-поміж усіх єдиний виявив таку вірність…» — подумала вона. Не дивлячись на кучера, але вже іншим тоном сказала:

— Ні, Хосе. Ти мене не зрозумів. Я дуже вдячна тобі за пересторогу, але ти трохи перебрав міри… Якби так думали про Марсіаля в нашій сім'ї, то про це знала б і я. Та й Хоакіна давно б про це донесла моєму чоловікові…

Кучер зареготав, і Амада знову спохмурніла. А він, усе ще сміючись, пояснив:

— Ні-ні, сеньйоро! Священик і вона знають, що так вони нічого б не домоглися. Кабальєро Діонісіо нічого не має проти сеньйорито Марсіаля, і навіть вони, Хоакіна і священик, можуть подумати, що кабальєро згоден, аби сеньйора…

Хосе затнувся і злякано глянув на Амаду. Але та, очевидно, ще не вловила змісту його слів, і була майже спокійна.

— Аби що? — жваво перепитала вона, а Хосе, шукаючи слів, почухав потилицю й посміхнувся.

— Сеньйора не розуміє? Ну, вони думають, що кабальєро Діонісіо, — бо в нього з сеньйорою немає ж дітей, — не одержить після неї спадщини, коли б сеньйора померла перед ним… І йому підійшов би кабальєро, від якого сеньйора народила б дитину і… Та чого там! Кабальєро Діонісіо таки не гнівався б, якби хтось сподобався сеньйорі і…

Цього разу він так несподівано замовк, ніби хтось нагло затулив йому рота. Сеньйора де Хакоб, пополотнівши й мало не зомліваючи, показувала йому рукою на хвіртку. Хосе перелякано позадкував. Боявся, що вона тут-таки знепритомніє… Амада не ворухнулася, поки він не зник, легко, мов кіт, перестрибнувши через огорожу. Тільки тоді знесилено впала на лавку.

Тепер вона зрозуміла, чому Діонісіо не зважав на все, що торкалося Марсіаля: він хотів би, щоб вона мала позашлюбну дитину, бо це дало б йому багатство, спадщину… Усе те, що вона вважала за чесне й добре, за жертовне, все, чим вона мучила свою любов, нараз похитнулося. Авжеж, Марсіаль мав-таки рацію, коли називав її холодною і нещирою. Чому вона не віддалась йому тоді?.. Він же в неї єдиний на світі! Заради чого змушувала так страждати?..

Спогад про коханого трохи розвіяв тугу, і Амада, як завжди, почала загадувати: «Якщо він прийде цієї ночі або напише, — то буде божий знак! І нехай доля благословить нашу любов!» І їй стало легше, ніби й страшні слова Хосе, і чорні задуми чоловіка, і материна слабкість, і підступи Хоакіни — були такі далекі, що про них не варто й згадувати…

Вона ще з півгодини побула в саду, щоб заспокоїтись, потім, подумавши, що по листа від Марсіаля іти ще рано, понесла книжку до бібліотеки. Зайшовши туди, вона здивовано зупинилася: двоє слуг, під орудою Хоакіни, чіпляли на стіни старі, припалі пилюкою фамільні портрети… Хоакіна, удавши, ніби не бачить молодої господині, коротко наказувала, де забивати цвяхи. Амада тремтячим голосом звернулася до слуги:

— Що це ви робите, Карлосе?

Хоч запитували не її, Хоакіна поспішила відповісти:

— Ваша матуся звеліла перенести сюди портрети, бо в галереї протікає дах і там мають лагодити стелю. — І додала з ледь відчутною іронією: — Маєте щось змінити у її наказі?

Амада поставила книжку на полицю й відповіла сухо:

— Ні, нічого.

«Мене навмисне виживають звідси, щоб я зопалу накоїла дурниць, — думала вона. — Ну що ж, хай буде так! Доля поспішає до мене, і якщо Марсіаль прийде, я не відмовлюся від того, що вирішила!»

Але Марсіаль нічого не знав про її рішення і не прийшов… Амаду тим часом знов обсіли сумніви. Тільки тепер вона по-справжньому зрозуміла, навіщо в бібліотеці чіпляють ті портрети. Зустрівшись там із Марсіалем, вона нічого не зможе собі дозволити: адже звідусіль на неї осудливо дивитимуться предки, суворо нагадуватимуть про традиції і фамільну честь. А коли вона погодиться зустрічатись в альтанці, станеться те… так, саме те, про що казав Хосе!.. Ця думка так обурила Амаду, що вона вирішила: ні, краще вона й далі дуритиме коханого, краще писатиме й писатиме листи, краще зустрічатиметься з ним раз на тиждень у вітальні, біля сліпої матері, аніж…

Навіть боялась уявити собі, що буде, коли нарешті нетерплячий Марсіаль остаточно поставить перед нею страшну дилему: «Кохання або розлука!»

VIII
Від Амади до Марсіаля

Понеділок, 7

«Уже три дні, а ти не пишеш і не пишеш… Чому відмовляєш мені в цій радості?

Я звикла до того, що ми вже рідко бачимось… Чи ти тікаєш од мене?.. А може, ти хворий, може, з тобою щось сталося? Чи доля вже так присудила, що я тебе більше не побачу?

Я ще ніколи не відчувала тебе таким далеким! Я знаю, це себелюбство з мого боку, знаю, що не Можна так писати, але я боюся за тебе… Боюсь і щодня набридаю тобі листами… Зрозумій мої страждання і прости мене!..

Учора мама під час меси сказала мені, що дуже здивувалася, коли ти не прийшов поздоровити її з днем народження. Бідолашна, вона так приязно згадує про тебе! Якби вона знала!.. Але я навіть думати про це не можу!..

Не будь жорстоким і, якщо не зможеш прийти, — напиши. Адже ти — єдиний промінь, що зігріває мою самітну душу!

Я мала стільки сказати тобі, а закінчую листа, майже нічого не