Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Що «але»?

— Але я не можу повірити, що саме вона може виявитися такою жорстокою вбивцею. Вона аж ніяк не схожа на таку людину.

— Однак це факт. Ми двічі знаходили її волосся на місці злочину. — Олег нарешті записав те, про що його просили. Простягнув папірець із ручкою поліціянтові, але той його зупинив. — Ще я хочу, щоб ви спробували згадати, у які саме вечори вона зникала з дому. Які саме дати. Можете пригадати?

— Спробую, але не впевнений.

— Спробуйте. У вас є час.

Поліціянт підвівся й теж вийшов до колег в іншу кімнату. Та за кілька секунд сюди вже повернулися всі: обидва лейтенанти й експерт-криміналіст. Наскільки зміг зрозуміти Олег, поліціянти у формі стояли біля входу до його квартири. Навіщо? Невже думали, що він захоче тікати? Йому не довіряють? Чоловік спіймав на собі грізний погляд Філіпчука. Почав пригадувати дати. У цей же час обшук розпочали у вітальні. З усього, про що розмовляли поліціянти, він збагнув, що нічого підозрілого в його помешканні поки що не виявили.

Дуже скоро подзвонили колеги Малашка й повідомили, що нічого не знайшли. Вони обшукали квартиру чоловіка, з яким весь цей час жила Катя. Там не було абсолютно ніяких зачіпок. Сама ж дівчина втекла напередодні. Олег Іванченко не знав, куди саме.

Увесь день ми з Лізою провели у відділку. Чекали на якісь новини. Їх так і не було. Окрім того, що за Олегом Іванченком установили цілодобове спостереження. Хоч на перший погляд він видавався невинним, усе ж не викликав довіри в поліції. Дати, коли, за його свідченнями, Катя втікала з дому, частково співпадали з тими, коли ставалися вбивства. Проте лише частково. Та й стосовно однієї з дат він не був певен.

Отже, поки що, незважаючи на частковість цих дат, Катя все ж залишалася підозрюваною. У неї ж бо був спільник, тому дати не обов’язково мали співпасти. Усе менше й менше було надії на те, що дівчина ні в чому не винна. Я не міг збагнути всього, що відбувалося. Як так могло статися? Як Катя могла бути вплутана у вбивства? Щось тут мусило бути не те.

Лізу мені весь день довелося заспокоювати. Сьогодні їй зрадили її постійні холоднокровність та тверезість думки. Вона не раз зривалася на інших, навіть на мені. Потім вибачалася. Ніхто на це особливо не зважав. Усі розуміли її стан. Я й сам кілька разів зривався. Морально все це було доволі важко витримати. Ще й мій зведений брат. Його теж почала розшукувати поліція.

На історію про Валеру Ліза майже не звернула уваги. Їй це не видавалося аніскілечки дивним. «Ну то й що, що не передзвонив? Ну то й що, що не захотів зустрітися? Ви з ним не спілкувалися вже стільки років. І ще б, певно, стільки ж не спілкувалися, якби не його приїзд». Отже, їй було байдуже. Нічого, власне, дивного я в цій реакції не бачив. Зараз вона надто переймалася своєю сестрою. Я теж хвилювався через усе це, але водночас не міг не думати про Валерку. Я нутром відчував, що він щось задумав. Інакше б обов’язково зв’язався зі мною, щоб зустрітися. Хоча б через квартиру. Адже це було наше спільне помешкання. Де він жив увесь цей час? Та найбільше мені не давало спокою те, що він ходив до Стаса. Навіщо?

— Можливо, вам краще було б піти додому? — запропонував Ярик, звертаючись більше до Лізи, аніж до мене. Він бачив і розумів її стан. Ліза похитала головою. Ні, вона буде тут, чекатиме на новини про Катю.

— Лізо, ми однаково не зможемо зараз нічого вдіяти. Ми тут зайві, — спробував пояснити я. — Та й скоро вечір… — Ліза з викликом подивилася на мене.

— Що ти хочеш сказати? Що вона може на нас напасти? Вона цього не зробить. Хоч би що тут говорили про неї, але я впевнена в тому, що нічого подібного вона не могла скоїти.

Я не знав, що їй сказати, бо й сам розумів, що щось не так. Не могла Катя бути причетною до всього того.

Дуже скоро мені все ж удалося вмовити Лізу повернутися додому. Перед тим, як вийти з кабінету, вона обернулася й глянула Ярикові прямо в очі. Малашка на той момент у кабінеті не було. Зовсім недавно хтось його викликав.

— Обіцяйте: як тільки з’являться хоч якісь новини, ви одразу нам зателефонуєте.

Ярик втомлено хитнув головою. Наразі він переглядав папери зовсім іншої справи.

— Обіцяю, що відразу повідомлю вас. Не хвилюйтеся, Лізо, усе буде гаразд. — Він затнувся на останніх словах, бо як же все може бути гаразд… — У разі чого ми відразу вам подзвонимо, — повторив він.

Ми з Лізою мовчки вийшли. Вона ні про що не хотіла говорити. Я теж мовчав. Спробував її обійняти, та вона відсторонила мою руку. Гм…

Такого повороту подій ніхто з нас не міг очікувати. Спершу всі боялися, що з Катею щось трапилося. Усі вважали, що її потрібно захищати від убивці. Тепер же нас повідомили, що вона і є тим самим убивцею. Вісімнадцятирічна дівчина в спілці з набагато старшим від неї чоловіком тримали все місто в невимовному жаху. Щодо Крижа я не сумнівався.