Іолана Тимочко - Перший спалах

це було давно, Ще в минулому житті. Всі його дні поділилися на «до» і «після» — той міст і жваві очі старої змусили його переродитися і дати початок новому життю, в якому не було місця давнім гріхам і болям.

Все, що трапилось до зустрічі зі старою, Вано пам’ятав погано — його спогади були окутані завісою густого туману. Він знав, що вони були, їхній скелет досі сидів у його мозку, немов хитка опора реальності, але всі почуття й емоції, зв’язані з ними, назавжди вимило з його думок. Смерть батьків, зрада дівчини і бажання вкоротити собі віку тепер нагадували якийсь страшний напівзабутий сон.

Стара навчила його радіти кожному прожитому дню. У світі було скільки дивовижних речей! Море безкінечних доріг, які треба було пройти, океани трав, які судилося зібрати, цілі натовпи знедолених, яких він мусив вилікувати. А ще були сотні тисяч книг, які він збирався прочитати, купи ідей, які треба було втілити, і мрії, мрії, мрії — могутня безодня мрій!

Стара була святою — він вірив у це до того моменту, поки не почав бачити тіні. Що це було — душі померлих, якісь потойбічні монстри, галюцинації чи просто побічні ефекти рослинних випарів, він не знав, але, чесно кажучи, Вано боявся своїх видінь. Темні, похмурі клубки туману переслідували його повсюди — на вулицях, в переповненому транспорті, в домі старої і навіть на цвинтарі. Вони літали в повітрі разом з птахами і витріщалися на нього з глибини людських душ. Вони були чужими йому, бридкими, огидними, та тим не менше, він мусив миритися з присутністю цих паразитів, бо вже зрозумів — це був його хрест.

Стара хотіла допомогти — та їй забракло сили це зробити. Не допомогли ні трави, ні настоянки, ні замовляння. Тіні продовжували його мучити, заважаючи жити. Він більше не міг вивчати зілля, бо тіні постійно були поруч і поганили все, що вдавалось здобути нелегкими зусиллями. Трави, які він зривав на найвищих гірських вершинах, корені, які він викопував на дні найглибших урвищ, прекрасні лілеї, які він витягував з драглистого баговиння — від дотику тіней це все в’януло і гнило, перетворюючись на страшну отруту. Одного дня Вано зрозумів, що мусить покинути стару — її кликали мандри, його — ненависні тіні. Їхні шляхи розійшлись. Далі він мусив іти сам.

І він пішов. У монастир. Бо не знав, куди ще себе подіти. Рідне село його не вабило. Родичів не було. Про університет навіть чути не хотів — п’яні шабаші і гульки в гуртожитках викликали в нього огиду. Від дівчат також нудило. Єдине, що його цікавило, це книги.

Але одного разу в монастир привели одержимого — і Вано зрозумів, що тіні, які його переслідують, це демони. Жахливі, пекельні демони, що заполонили цей світ. І Вано вирішив, що було б добре навчитися виганяти їх з нещасних і відправляти знову в пекло. Тільки цього разу — уже навіки. Так Вано став екзорцистом.

Вано нітрохи не був схожий на канонічного священика — Андрій ніколи не чув про священиків, що заперечують божественний промисел. Розуміння бога як істоти, що створила людину за своєю подобою, було чуже йому, як і образ суворого дядечка, що однією рукою карає грішників, а іншою гладить по голівці своїх вірних синів і дочок. Вано вважав, що люди давним-давно перепаскудили розуміння бога, звівши його до пустої запрограмованої оболонки.

«Бог? Не знаю, що саме ви маєте на увазі, але це точно не те, що ви думаєте, — говорив Вано, дмухаючи на чашку з гарячим чаєм. — Та й узагалі... Знаєте, дітки, не забивайте собі голову релігією! Все, що треба, вже й так у вашій голові.»

Вано вважав, що шукати мудрість треба в минулому — в тих далеких часах, коли людська свідомість тільки-тільки починала формуватись. Його дратувало те, що міфологічне сприйняття світу вважалось найнижчою ланкою у системі еволюції людської психіки. Він вважав, що міфологічна свідомість була просто іншим руслом людської думки, не менш потужним, ніж свідомість сучасної людини.

Для Вано світ був схожий на величезний кубик. Вано вірив, що більшість людей бачить тільки одну його грань — ту, яку їм нав’язують з раннього дитинства, ту, яка мертвим тягарем засіла в їхніх головах, заглушивши паростки власного мислення. Бо насправді цих граней було значно більше, але побачити їх могли тільки одиниці.

«Вано, твоя логіка вбиває мозок! — казала йому Кіра. — Неможливо побачити всі грані кубика водночас, якщо, звісно, цей кубик не скляний!»

Вано хитро посміхався, сьорбав чай і загадково мружив очі, тримаючи на колінах черговий збірник міфів.

«Для того, щоб бачити більше, існують генії! Не забувай про це!»

Тут Андрій не витримував і теж втручався в дискусію, хоч і розумів, що пролетить, як фанера над Парижем, бо його знань вистачало тільки на рівняння й тригонометричні задачки.

«А що ти скажеш про ці свої, мм, глюки? Чортики, демони, чи як їх там? — тріумфально запитував хлопець, вишукуючи спосіб придертися до священика. — Ти відкидаєш релігію, відкидаєш церкву, відкидаєш християнські атрибути, але при цьому використовуєш Біблію, щоб виганяти нечистих. І хрестом їх лякаєш, якщо я, звісно, нічого не переплутав.»

Вано відповідав у своєму стилі.

«Знаєш, синку, хто-хто, а я справді надто часто думаю про демонів. От скажи, ти коли-небудь бачив, як виглядає сеанс екзорцизму? Уявляв, що відчуває одержимий, яка відповідальність лежить на плечах священика? Думаю, що ні, бо в іншому випадку не спитав би про це. Чому, пояснюю: сила, яку називають нечистою, дуже схожа на своєрідного душевного паразита. Ти