Іолана Тимочко - Перший спалах

Ця новина, звичайно, викликала в Андрія скептичну посмішку, та тим не менше, Вано заінтригував його з першої хвилини знайомства.

Вано був божевільний, це було ясно й сліпому. Він справді вірив у те, що володіє даром виявляти і виганяти з людини демонів. Вано казав, що вигнав їх тисячі, що нажив собі купу безтілесних ворогів, що перетворив своє життя на безкінечну боротьбу з духами, котрі досі прагнуть помсти. Він казав, що демони заповнили його дім, його життя, його сни і навіть душу. Що вони в’їлися в нього, як бруд у шкіру, вгризлися в мозок, немов нав’язливі огидні слимаки. У його домі все було пронизано демонами — меблі, книги, картини, брудні чашки і навіть порожні склянки з-під віскі. Демони сновигали по квартирі вночі, наступали на розкидані шкарпетки і зацікавлено шелестіли сторінками, заважаючи спати. Демони швендяли по кухні, скидали покришки і плювали в холодильник, псуючи продукти. Демони гадили на підлогу, здирали ковдру з ліжка, забиралися в комору і просвердлювали дірки у банках — в тих дірках потім плодилися черви, і не раз, бувало, серед ночі його будив гучний «ба-бах!» — трикляті потвори штовхали банки з полиць, ті вибухали, заляпуючи підлогу гидкою сумішшю консервованих овочів, товченого скла і живих рухливих хробаків, що продовжували судомно звиватися навіть тоді, коли Вано топтався по них своїми важкими черевиками, коли дбайливо зішкрябував з паркету кольорові останки і змивав їх в унітаз. Демони були скрізь — вони жили навіть під іржавим обідком унітаза. Рев води в каналізаційній трубі часто-густо змішувався з їхнім божевільним реготом. Іноді демони глузували з Вано, змушуючи раковину відригнути все, що вона проковтнула за останні кілька днів. В такі моменти Вано відчував, що його терпець от-от увірветься, проклинав своє життя і видзвонював глухого сантехніка з кривими руками і горлом, завжди охочим до якісного (чи й не дуже) алкоголю. Іноді сантехнік не приходив — замість нього з’являлися сусіди, що жили поверхом нижче — демони затоплювали і їх. Вони проклинали Вано, Вано у відповідь матюкав сусідів, а демони в свою чергу голосно сміялися з усіх, аж тремтіли шибки в немитих вікнах. Потім сусідам ставало соромно (Вано був священиком, врешті-решт) — і вони викликали працівників комунальної служби. Демони в цей час кудись вшивалися — очевидно, їх не надто приваблювала велика кількість людей — і сусіди дружно завалювались на кухню допивати дешевий коньяк чи пляшчину віскі, необережно залишену Вано на брудному підвіконні.

Вано був сивий, як голубінка. Демони випили з нього страх, виїли смерть, висмоктали схильність до самокатувань. Ще в юності Вано по вуха закохався в однокласницю, та одного разу ця хвойда втекла до безвідповідального волоцюги, якого цікавили тільки мандри, гульки і дівчата. Волоцюга не заморочувався нічим на світі, він просто ходив по землі, як допотопний пророк, проголошуючи культ вседозволеності, і тягнув у свою прірву сотні таких же безпросвітних, як сам. Вони всі були сліпцями, Вано це знав. Його бабуся твердила, що в них вселився змій. Вона казала, що бачила цього змія, що чула його сичання, яке долинало із їхніх ротів. Спочатку Вано не вірив їй — бабусі було за дев’яносто і вона страждала від старечого маразму. Але потім, коли один із цих бридких людей спокусив його благовірну, він змінив свою думку. Вано був упевнений — ця істота очорнила її лагідну, ще майже дитячу, наївну душу і знищила її, затягнула в безодню, щоб гризти, терзати і мучити до кінця віків. Йому ж залишився тільки біль розбитого серця і туга за коханням, яке він втратив назавжди.

З мосту та й у воду — ось що збирався зробити Вано, дізнавшись про зраду коханої дівчини. Та коли перелазив через перила, його зупинила якась дивна стара в довгій льняній сорочці, що пахла польовими травами і димом. Її голос був м’яким і мудрим, погляд — глибоким і жвавим, а рухи — моторними, ніби їй було шістнадцять, а не шістдесят. Її полотняна торбина була повна всякого зілля, на шиї гойдався разок горобинового намиста, а обличчя випромінювало молодечу радість. Вона майже нічого не говорила, але світилася радістю, що робило її схожою на героїню старого фільму. Вона була живою, занадто живою, і руки в неї були по-материнському теплими. Стара змусила його повернутись на міст, а потім подарувала люльку, набиту порошком із духмяних трав.

Досі він ніколи не курив люльку — дим обпік йому горло і викликав сльози. Коли він затягнувся вдруге, то зрозумів, що щось змінилося. Вселенська печаль заволоклась туманом, біль розм’якшився і став легким та пластичним, немов бджолиний віск. Груди наповнились приємним теплом, а думки — лагідним сонливим коливанням. Кістляві руки світу перетворились на пухнасті котячі лапки — і він заснув на тих лапках, в солодких і ніжних обіймах своїх загублених спогадів. Так почалось його нове життя, неспокійне і дивне, сповнене химерних пригод і безкінечної гонитви за безтілесними монстрами.

Стара забрала його до себе. Вона стала для нього матір’ю і мудрою наставницею. Вона відкрила в ньому неймовірну силу — силу могутню, силу цілющу, силу, яка здатна воскрешати і змінювати людину зсередини. Вона бачила в ньому могутнє джерело енергії, він був для неї воротами, через які перетікав всесвіт. Стара казала, що такі, як він, колись ставали пророками. Стара навчила його бачити людські душі. Стара навчила рятувати, навчила зцілювати. Стара відкрила йому таємниці польових трав.

Він був старанним учнем. Він вловлював усе на льоту. Школа життя відрізнялась від нудних посиденьок за партою, де сонний підсліпуватий учитель змушував учнів зубрити нікому не потрібні формули і вивчати вставні конструкції. Тут він був вільним. Тут він був собою. Тут він не боявся і відчував себе живим. Він згадував своїх батьків — і йому здавалось, що десь далеко на небесах за ним стежать дві пари добрих, ласкавих очей, котрі підтримують його і сповнюють життя сенсом. Він тоді уже забув, як виглядають ці очі — Вано ніколи не зберігав фотографій, бо це викликало у нього тільки біль і злість.

Колись він приходив на їх могили. Але