Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Ні, він не такий. Гонта не дозволить різанини у місті – я його добре знаю. І до гайдамаків він пішов через те, аби не лити кров. Однак ви праві, сліпо довіряти гайдамакам не маємо права. Розробимо план і узгодимо його з Гонтою.

– А що з табором?

На це питання Младанович довго відповіді не давав, все ходячи по кімнаті. Нарешті мовив:

– Ми нічим не зможемо їм допомогти. Нехай стоять скільки зможуть. Принаймні, всі дізнаються, що Умань боронилася.

Тепер мовчали помічники. Нарешті один із них запитав:

– А люди?

Губернатор відповів сухо:

– А що ми зможемо зробити? Он, ті крикуни, що досі кричать під брамою, – нехай і допомагають. Проте, щось мені здається, що оборонці табору будуть залишені на милість переможців. Єзус-Марія, захистіть цих людей.

До самого вечора пан губернатор товкся по місті: то зустрічався зі священиками, то керував оборонними роботами, то сперечався зі шляхтою і виголошував палкі промови про жертовність, якої вимагає від них Ойчизна. Зрештою, відповіді коліям вони так і не дали…

Додому повернувся пізно. Ні жінка, ні діти, ні прислуга ще не спали – чекали. Хоч яким був змученим пан Младанович, але усіх обділив своєю увагою, а доброю посмішкою і ласкавою мовою розвіяв поволі тривогу, що панувала в домі. За всі ті роки служби пан губернатор навчився тримати свої емоції в кулаці, тож це допомогло йому і зараз. Насправді ж, коли він обіймав своїх дітей, то бачив перед очима сотника Гонту.

– …у вас також є діти.

Ці слова дзвоном били у його голові, тож він все сильніше тулив до серця Павлика і Вероніку.

– А де ж наша пані Гонтова?

– У своїй кімнаті, – відповіла Вероніка і запитала тихо: – А це правда, що пан Іван перекинувся до ребелії?

Губернатор відповів так само тихо і по-змовницькому підморгнув.

– Це така гра. Ти, доню, нічого не бійся…

Він ще раз поцілував Вероніку в чоло, а тоді пішов у кімнату, де розмістилася дружина сотника Гонти зі своїми донечками. Постукав.

– Відчинено.

Незважаючи на пізню пору, пані Гонтова була вдягнена. У спальні було ледь видно від слабенького вогника свічки. Діти, що спали на ліжку, були також вдягнені. Жінка зрозуміла німе запитання пана Младановича, відповіла:

– Мусимо спати вдягненими. Хтозна, може, цієї ночі за нами прийдуть…

– Хто? – вдав губернатор, що не зрозумів.

Гонтова знизала плечима.

– Мій чоловік зрадник…

Губернатор сів поруч із нею.

– Не треба так драматизувати. Ви знаходитеся в моєму домі і під моїм захистом. Зрештою, твій чоловік не забув про тебе – ми з ним бачилися сьогодні.

Очі жінки тут же блиснули.

– Що він казав?

– Ну, так, більше говорив про дітей. Але все ж мусимо вжити одну міру безпеки. Я сказав йому про це, він погодився.

– Яку міру?..

Тим часом настав ранок. Впала роса, однак сонце лише заграло своїми проміннями, тут же злизало її, висушило, немов і не було. А далі – посміхалося. Птахи заливалися у просторих садах, гаях та левадах, що широко розкидалися обабіч Умані. Там був холодок. Гірше було тим, хто не мав де сховатися від пекучого сонця.

Гайдамаки злобно гули. Відповідь панів, а вірніше її відсутність обурила гайдамаків до глибини душі.

– Та як це так? – гомоніли між собою. – Ми чи не весь край визволили, а тут зібралася купа недобитків панських і комизяться! Вибити їх до лаби, щоби панським духом навіть не смерділо на Україні!

Розмови ті наростали – колії поривалися йти на штурм фортеці.

Залізняк під’їхав до Гонти.

– Скажи, пане Іване, чи багато Умань має захисників?

– Достатньо, Максиме. Хоч досвідчених вояків бракує, але губернатор озброїв тисячі панків та жидів. Гармат достобіса, та й сам бачиш, який рів, вали, частокіл, мур високий, башти, бійниці.

Залізняк криво посміхнувся.

– Чи нам вперше зустрічаються вали й рови?..

– Зажди, полковнику. Я сам не раз міркував… Найслабше місце в обороні – це табір. Маємо його дістати штурмом що б то не стало.

Залізняк недовірливо поглянув на нього.

– На дідька нам табір, нам фортецю треба добувати.

– Дістанемо табір – відріжемо Умань від річки, від води. Поглянь-но яка спека.

Зілізняк почухав потилицю.

– Добре, вдаримо на табір. Однак і на мури Уманські вдаримо теж – а раптом вдасться!

Гайдамаки пішли на штурм. Ішли завзято, не звертаючи уваги на трупи полеглих та крики поранених побратимів. Перли як хвиля. Зазнавши втрат, колії подолали рів, дряпалися на вал. Декотрі з них уже рубали сокирами товсті дубові балки частоколу.

Оборонці дали шалений опір. Євреї і дрібні шляхтичі хоч і не були вправними вояками, проте їх стояло так багато, що кулі з їх рушниць густо летіли в гайдамацьку лаву й косили коліїв, як