Андрій Левицький - Сонячна магія

стояв на краю незвичайного міста, над стрімким урвищем, на березі океану. У ньому жив старий маг. І цієї ночі маг зрозумів, що його збираються вбити.

Старий мав біляву скуйовджену бороду, а його обличчя природа засіяла великим жовтогарячим ластовинням. Він писав за столом при світлі свічки, що опливала в глиняному черепку. Поруч із великою чорнильницею на столі лежало деяке чаклунське причандалля, пташині пера та чотки. У доволі просторому приміщенні не стояло нічого, крім того столу, двох стільців та громіздкого комода. По кроквах було порозвішувано в’язки старих висушених заклинань, у густій тіні, що залягла під високим дахом, пурхали якісь малесенькі істоти, десь тихо дзюрчала вода.

Знадвору почувся приглушений звук удару, і все навколо ледь помітно здригнулося.

Старий підвів голову, дослухаючись, по тому знову схилився над столом і почав писати швидше, кваплячись закінчити сторінку. У глибині дому пролунав звук важких кроків — поки ще далеких, але вони швидко наближалися. Хтось поспішав до кімнати, де сидів маг.

Він не звернув уваги на те, що двері розчинилась і до приміщення вступила огрядна постать. Освітлюючи собі шлях лампою, хтось наблизився до мага.

— Що? — мовив старий, однією рукою продовжуючи писати, а іншу засовуючи під стіл.

— Господарю, там…

— Так, я чув. Ще трохи…

Не дивлячись на слугу, він витяг з-під столу торбинку.

— Треба йти, господарю.

— Звісно. Але май на увазі, я не знаю, де ми можемо заховатися.

Розгонистим рухом старий згріб у торбинку все, що лежало на столі, й повернувся. Товстун — слуга й охоронець мага — стояв із піднятою над головою лампою. Тьмяне світло падало на його обличчя. Схоже на людське… але все-таки не людське.

— Що з тобою? — маг помітив, як товстун хитнувся. — Тебе поранено?

— Бився з ними, — пробурчав той. — Їх багато, вони сильні… — говорив він теж трохи незвичайно, не так, як говорять люди. — Налетіли згори. Замкнув двері, але…

Знову пролунав удар, підлога задрижала.

— Згори? — повторив старий, перекидаючи торбинку через плече. — Що це значить?

— Крила, — пояснив слуга. — Літають.

— Так…

Маг постояв у роздумах, нарешті голосно повторив:

— Так!

Вони глянули один на одного й озирнулися на двері, коли в приміщення проникло далеке рипіння дерева, яке гнулося під ударами.

— Є інший вихід, — мовив нарешті старий. — Постривай, тільки прихоплю ще двійко потрібних речей. Ось це й це. Гаразд, тепер ходімо. Хоча я не бачу сенсу в тому, щоб утікати — нам нема куди подітися.

Останні слова він кинув уже на ходу. Товстун важко тупотів за хазяїном, так само з високо піднятою лампою.

Під дахом повільно рухалися тіні, щось невидиме перепурхувало з крокви на крокву, приглушено пищало. І далі тихо дзюрчала вода. Двоє поминули кілька темних коридорів: коло світла від лампи ковзало по підлозі, вихоплюючи з темряви дошки, в щілини між якими проросли трава й квіти. Стебла випростовувались, великі бутони поверталися вслід за ними, потім згиналися одне до одного, начебто перешіптувались, обговорювали втечу власника дому.

Коридор поширшав. Підлогу змінив пісок, стіни — пологі бархани. Тепер навколо подорожніх розляглася пустеля.

— Отакої… — протягнув маг. — Щодня тут з’являється щось нове!

Двоє вповільнили крок. Пісок мерехтів, від доторку стопи над ним злітали порошинки світла. З-поза бархану долинув шелест, немов там щось повзло, і слуга гукнув хазяїна:

— Можемо заблукати!

Не обертаючись, маг похитав головою. Дзюркотіння стало голосніше, бархани зникли: втікачі опинилися в новій залі. Стіни та стеля відступили, зникли, немов їх і не було. Тут усе просочила волога, наповнена порошинками, що світилися — немовби осяйним борошном, яке хтось висипав у воду, й тепер воно клубилося, розпливаючись хмарою.

— Швидше! — звелів старий.

Вони рушили залою, крізь теплу водяну завісу, як крізь щойно випрані та вивішені сушитися мокрі завіси з тюлю. Товстун захлюпав носом, відпльовуючись, вогонь лампи в його руці замерехтів, ніби мав от-от згаснути.

Швидким потоком втікачів потягло вперед, до круглого отвору. Їх зігнуло, похилило, старий навіть упав, але не вдарився об підлогу, а поплив над нею, безглуздо розмахуючи руками. Водяне світло замерехтіло. Слуга схопив хазяїна за литки, намагаючись втримати, але його теж перекинуло, й потік виніс обох назовні.

З невеликої висоти вони впали в калюжу й відразу скочили на рівні. З широкої труби, що виходила надвір крізь задню стіну будинку, вируючи виливався світлопад.

— Тепер бігцем! — наказав старий.

Вони побігли вузькою смужкою зарослої бур’яном землі між стіною та урвищем. Одяг на їхніх плечах обважнів від вологи, з їхніх боків стікало світло, черевики хлюпали, й на кожному кроці від них розліталися мерехтливі бризки. Внизу тихо плюскотіла неосяжна темна чаша океану, вгорі світився м’яким зеленим світлом овальний, сплюснутий внизу та вгорі місяць.

Втікачі вискочили на вулицю —