Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Все! – почала плакати Наталка. – Як собі хочеш, але біжи й гукни когось досвідченішого, бо я вже руки тобі не дам!

– Ще можна колоти й під коліном, там теж є вени…

– Ні, будь ласка!

Таня нічого не сказала, вона встала зі стільця, систему поклала на столик і сердито гримнула дверима.

Наталка чекала аж до десятої години вечора, а тоді поклала дитину у ліжечко й пішла шукати допомоги.

Бокси були на першому поверсі, Наталка вийшла із дверей, але на медсестринському посту було порожньо, тільки самотньо горіла настільна лампа. На другому поверсі Наталка почула голосний сміх.

– Поставте мені крапельницю, – попросила вона до гурту аж надто веселих медсестер.

– А що, тобі хіба Таня не поставила?… Вона ж збиралась! – сказала найвеселіша медсестра, що сиділа в центрі столу із бокалом вина в руках.

– Ні.

– То вона поставить завтра! Йди й відпочивай!

А на ранок Наталка не змогла сама встати з ліжка – не мала сили. Годувати дитину їй допомагала все та ж медсестра-практикантка.

– Таню, чого ж ти вчора не сказала, щоб мені хтось крапельницю поставив? – спитала у неї Наталка.

– Тю?! – здивувалася Таня. – Хіба я не ясно тобі пояснила!

– Мені крапельницю так ніхто і не поставив, а мені погано… Дуже погано…

– Бо треба було ще трохи потерпіти! Я б поставила!

– Поглянь, у мене руки спухли, – закотила Наталка рожеві в горохи рукави, а там, на згинах, були криваві рани – сліди від вчорашніх ін’єкцій.

Таня відвела погляд і пхикнула:

– Нетерпляча!

Потім приїхала мати.

– Мамо, мені зле, – шепотіла Наталка спаленими губами, – гукни лікаря, нехай мене огляне.

– Я дуже поспішаю на роботу, відпросилася тільки на одну годину, щоб вас провідати! Та й ти ж тут на місці, невже лікар сам не знає, що робити?

Мати поїхала, Наталка знову залишилась сама…

Їсти їй зовсім не хотілось. До лікарняної їдальні Наталка не ходила, а те, що приносила санітарка, так і залишалося стояти на столі, аж поки не приходила інша чергова й не приймала. Натомість ставила нове. Наталка хіба пила теплий чай – та й то через силу: аби у грудях прибувало молоко.

– Ти ще тут лежиш?! – якось до боксу зайшов Казанцев і, здавалось, здивувався.

– Мені погано…

– Температуру міряєш? Вранці скільки набігло?

– Вже під сорок…

І ще раз мусила Наталка вибиратися на крісло.

– У мене там дуже болить… Шви ж хоч не розійдуться?

– Не розійдуться! – пхав у неї холодне дзеркало Казанцев.

А потім він чомусь її покинув, мовчки вийшов, і на кріслі Наталка лежала сама, дивилася у вікно, там тихо йшов дощ, було видно тільки небо. За кілька хвилин разом із Казанцевим прийшла ще й синьоока Людмила, і вони вже вдвох терзали Наталку. Вона чула, як кров бігла з неї теплими патьоками, ставало холодно.

– Я замерзла… – попросилася Наталка. – Болить…

Казанцев чомусь мовчав. А Людмила важко зітхнула:

– Ой, дитино, є тут чого замерзнути. Злазь із крісла і йди в палату. На ось, тримай, – дала вона згорнуту вдвоє пелюшку, – клади її поміж ноги.

І як ішла коридором, чула, що між ногами ллється і ллється тепла кров. «Що вони мені зробили?» – думала Наталка.

Зайшла в палату, лягла на ліжко. Почала кричати дитина, але Наталка не мала сил до неї встати. Дитина кричала й кричала, у Наталки боліла голова. Вона над силу зіп’ялась на ліжку, хотіла вже когось гукнути, щоб підставили до грудей дитину… І тут в палату зайшов Казанцев.

– Наталко, – чомусь сказав незвично лагідно. – Так уже сталося, що у тебе тепер… сепсис, зараження крові. Твоя матка тепер схожа на мочалку, яка випускає у кров отруту. І коли тобі холодно – отрута виходить у кров…

– Мені й тепер дуже холодно, – заплакала Наталка.

– А ти хочеш, щоб усе це якнайшвидше скінчилось? Хочеш одужати й поїхати додому? Ось і дитина твоя плаче, а вдома ж тобі, певно, хтось допомагає за нею доглядати?

– Хочу…

– Ну, тоді треба зробити операцію, – сказав Казанцев. – Тобі треба видалити матку, і температура відразу ж спаде. Бо в іншому разі…

– То вирізайте… – просила Наталка.