Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Прокинулася від того, що дуже змерзла, лапнула біля себе – а дитини немає поряд! Підхопилася, увімкнула нічника – а маленька на долівці: впала…

«А я ж могла лягти на неї й задушити!.. – страшна думка електричним розрядом пройняла мозок. – Більше не буду годувати дитину лежачи!»

Як рано всі пішли із дому, почула Наталка важку утому в тілі, лягла на дивані й укрилася з головою, бо її морозило. Але зігрітися все не змогла. Встала й одягла на себе ще й пальто зимове, зверху вкрилась…

По обіді повернулася з дитиною невістка.

– А це чого ти серед літа лежиш у пальті? – здивувалася, коли побачила Наталку під купою ковдр, одягнену.

– Та… чогось холодно мені дуже… – цокотіла та зубами.

– Як це холодно? Ти що? Зараз же літо! Та й в хаті у вас від сонця жарко…

– Я дуже змерзла.

– Може, у тебе температура?

– Я не знаю…

– Де тут у вас градусник?…

А як витягнула Наталка градусника з-під пахви, ртуть на ньому спинилася аж на тридцять вісім і п’ять.

– Ого! – похитала головою невістка. – Тобі, Наталко, треба їхати до лікаря!

– Це у мене, мабуть, мастит… І лікарка заходила, те ж саме мені казала…

Як увечері ртуть добігла до тридцяти дев’яти, Наталка сама попросилася до лікарні.

– Тільки поїду в понеділок, бо сьогодні субота, хто там на мене подивиться. І ще – треба ж халата випрати.

Халат у Наталки був один-єдиний – рожевий, довгий, у горохах…

У понеділок, хоч і рано ще було, вдарив перший приморозок.

Закуталася Наталка у пальто, дитину замотала в теплу ковдру, і повіз її вітчим до лікарні.

Зайшли в пологове відділення.

– Їдь у гінекологію! – сказала медсестра. – Після пологів минув місяць, ти вже не наша пацієнтка!

У старій дореволюційній будівлі гінекології було сиро й холодно…

– Жіночко, куди я вас із маленькою дитиною покладу? – сказав старенький лікар. – Їдьте у роддом – там є бокси для матерів із дітьми. А тут, самі бачите, у нас слабі жінки лежать; дитина ваша буде увесь час плакати. Та й немає у нас умов для дитини. Бо по тому, що ви оце мені розказуєте, я думаю, хоч би вам операцію не довелося робити. Їдьте…

У пологовому відділенні Наталка заплакала.

– Що?… Лікар не захотів вас покласти?! – розсердилася медсестра. – От я зараз!.. – і кудись пішла.

Повернулась набурмосена, але Наталку із дитиною таки поклали в бокс.

– Ну що ж, – сказав Денис. – Лікуйся, а я аж завтра до вас приїду, мені треба на роботу.

Першу ніч в лікарні Наталка зовсім не спала, її постійно трясло від холоду.

Вже й санітарка поставила в палаті камін, і дала випити Наталці аспірину, але їй все не кращало. Міряла температуру, а вона все стрибала до тридцяти дев’яти.

– Ну нічого не розумію! – дивилася на аналізи лікарка. – Все ж у тебе гарно, все у нормі. Треба було б оглянути на кріслі.

Та на кріслі дивився Наталку чомусь Казанцев.

– Злазь! Там усе добре! – сказав він після швидкого огляду. – Матка уже давно закрилася! Це до тебе якась простуда причепилася чи грип!

І Наталка сиділа у заскленому боксі ще чотири дні. Пила аспірин і годувала дитину груддю, прала пелюшки в умивальнику під холодною водою, дитячим милом, як учила її мати, мокрі пелюшки сушила просто на каміні, в боксі…

А як стало Наталці зовсім зле, упала вона на ліжко й заплакала уголос, лікарка нарешті призначила їй крапельницю.

Увечері до палати увійшла нервозна медсестра-практикантка, давня Наталчина знайома.

– Давай мені свою праву руку! – наказала.

І Наталка довірливо підставила.

Практикантка проколола на згині аж п’ять разів, але у вену так і не втрапила. На шкірі надимався пухир…

– Спробуємо в ліву! Давай!

Коли ж два рази проколола ще й ліву руку, Наталка попросилася:

– Таню, а може, краще гукни когось іншого? Нехай поставлять… Бо у мене вже рука болить…

– Що?! Ти що?! Я тільки починаю працювати, це ж мій перший день! І буду когось гукати? А тоді в лікарні будуть про мене казати, що я нічого не вмію? Потерпи, Наталко, зараз у мене все вийде, зараз я попаду…

Але й утретє, і