Володимир Нефф - Перстень Борджіа

відновлення сил, а сам, не гаючись ані хвилини, сідай на коня і мчи, мчи туди, де тебе ніхто не переслідуватиме, у Швейцарію, в Італію, а далі морем просто до Туреччини, нічого не соромся і втікай, бо цього разу підміни не буде і мішенню для стріли, випущеної з хащів, будеш справді ти. Я переконаний, що той самий негідник, якого ти на частку секунди побачив перед заїздом у Оранжі, зараз тиняється неподалік від «Яблука Гесперид» і вже зібрав другу ватагу зарізяк, яких він знайде дуже просто, адже коли вони вб’ють тебе, їм не загрожує шибениця. Я довго мандрував, тому не знаю, про що в Луврі цвірінькають горобці на дахах, але вельми добре розуміюся на тамтешніх звичаях, аби помилятися, припускаючи, що твій ворог наперед отримав най–милостивіше «placet» на те, аби тебе вбити.

— Скажіть–но мені, отче, чи це правда, що лжекардинал Гамбаріні є духівником королеви–регентки і має великий вплив на політичні події та рішення? — запитав Петр.

— Передовсім Гамбаріні є не лжекардиналом, а справжнім кардиналом, — мовив отець Жозеф. — І це правда, що королева, жінка нерішуча й непослідовна в своїх учинках, завжди охоче шукала порадників серед своїх італійських земляків.

— Одне слово, це правда, — констатував Петр. — Отож мене поінформували вірно, і для мене це достатній привід, щоб, не дбаючи про ваше застереження, висловлене справді щиро, докінчити свою місію. Таких пасток і небезпек, від яких ви мене остерігаєте, я зазнав за своє життя силу–си–ленну, і з кожної мені щастило вислизнути більш–менш цілим, якщо ж цього разу й не пощастить виплутатись, ну то що вдієш — краще втратити голову, ніж власне обличчя, яке б я втратив, коли б узяв до серця ваші слова й полохливо втік із Франції. Так, моє завдання ускладнюється тим, що Гамбаріні безсумнівно знає про те, що я йду по його душу, а тому вживе всіх можливих заходів, аби перешкодити мені вхопити його за горло і вибити з нього дух, як це нещодавно я робив з пацюками в підземеллі султанського сералю. Як я це реалізую, поки що не знаю. Знаю лише, що реалізую обов’язково.

— Лихо тобі, — сказав отець Жозеф.

— Якби ви краще мене знали, то сказали б: лихо Гамбаріні, — відгукнувся Петр.

— Лихо тобі, — повторив патер Жозеф. — Ти бачиш своє становище спрощено й невірно. Не розумієш, що вскочив між двох вогнів: з одного боку це Паккйоне зі своїми найманими вбивцями, а з другого кардинал Гамбаріні, у розпорядженні якого вся могутність країни. Виключено, що тобі вдасться уникнути цих двох взаємно незалежних згуб, не відмовившись від своїх замірів. Тут ідеться не про втечу, йдеться вже лише про те, хто з обох твоїх ворогів знищить тебе першим, згаданий Паккйоне, чи його Еміненція кардинал. Розкинь розумом, П’єре: брами ще відчинені, їх замкнуть лише за годину. Це остання година, коли твоє життя ще має сяку–таку ціну, остання година твоєї останньої надії. Скористайся з неї.

— Так, я скористаюся з неї, щоб поспати трохи довше, бо завтра хочу знову вирушити в дорогу так само рано, як це зробив сьогодні, — сказав Петр і встав.

— До Парижа? — запитав патер Жозеф.

— Так, до Парижа, — відповів Петр.

І, поклавши на карниз коминка, як волів цього отець Жозеф, кілька золотих монет, він побажав ченцеві доброї ночі і пішов до своєї кімнати, розташованої в тому ж коридорі, що й покій отця Жозефа.

Залишившись на самоті, чернець, охоплений легкою гарячкою, задрімав, але відразу ж прокинувся від стуку в двері. Увійшов господар, чимось дуже засмучений і розгублений, а з ним з оголеною шаблею в руці член міської варти. Побачивши чернечу сутану, перекинуту через бильце стільця, вартовий видав із глибини грудей глухий, але переможний звук, підхопив сутану й, високо піднявши її лівою рукою, запитав отця Жозефа:

— Що це таке?

— Сутана святого ордену, до якого я належу, — сказав отець Жозеф.

— А чому в неї синій мотузок? — вів далі допит вартовий.

— Не знаю, — відповів отець Жозеф.

Тим часом до покою увірвалося ще двоє вартових, і хазяїн заїзду, вибачаючись, пояснив отцеві Жозефу, що місто отримало урядове повідомлення, що з château d’If[30] утік небезпечний злочинець, який начебто тиняється по Дофіне[31], переодягнений капуцином, із синім мотузком навколо пояса. Після офіційного запитання, чи не оселився у його заїзді хтось відповідний до цього опису, він, господар, як порядний громадянин цього королівства, не зміг змовчати, що хтось такий справді оселився у нього; та нехай велебний отець сам покаже свої документи і все буде гаразд.

— За виконання своїх обов’язків француза, громадянина цієї славної землі, ніхто не повинен вибачатися, — зауважив отець Жозеф. — Якщо хтось і заслуговує на покарання, то це я, припустившись того недбальства, яке почасти можна пояснити моїм пораненням, що досі не позбавився цього клятого синього мотузка, яким хтось спаплюжив моє святе орденське вбрання. Що стосується моїх документів, то сягни–но, сину, під мою подушку й витягни те, що там сховане.

Господар сягнув рукою під подушку отця Жозефа й витяг непромокальну торбинку з бичачого міхура, перев’язану рожевою стрічкою. Начальник варти вихопив її з виразом людини, що не звикла мати справу з документами та іншими паперами, і заходився її розв’язувати незграбними товстими пальцями; і перший же документ, який він витягнув з торбинки, викликав на його вусатому обличчі вираз безпорадності, бо цей лист був скріплений особистою печаткою папи із зображенням рибалки святого Петра.

— Я забув окуляри, — сказав він, подаючи документ власникові заїзду. — Що це таке?

Власник заїзду мусив відкашлятися і облизати вуста, перш ніж відповісти:

— Лист, адресований її величності королеві Франції.

— Там ще є лист папському нунцієві в Парижі, — сказав отець капуцин. — Але це вас не