Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

не доведуть сього діла до кінця. Старшина козацька могла потішати козаків, що в дїйсности сеї куруківської устави Полякам допильнувати не вдасть ся, бо польське військо мусить іти на війну з Шведами, що вже й зачала ся—мабуть і козаків будуть кликати, а тоді всі куруківські постанови підуть в забуте.

За помічю старшини новому гетьману Михайлови Дорошенкови, вибраному на місце Жмайла під Куруковим, удало ся тихо і без замішань сповнити, чого від нього добивали ся комісари. Списав реєстр, виключив з війська всіх хто не попав до реєстру. Але всяким способом протягав виселеннє козаків з панських маєтностей, сподїючи ся, що вдасть ся відчепити ся від сеї прикрости і взагалі від усїх тих куруківських постанов.

74. Війна 1630-го року

Дорошенко, чоловік зручний, добрий правитель, і старшина, що підтримувала його, вплинули на українську людність, щоб терпеливо перечекала сї тїсні часи, не доводячи до нової війни. Йому удало ся навіть стримати виписчиків (так звали ся козаки „виписані" з війська, себто не вписані до реєстру), щоб не ходили на море, і дїЙсно крім дрібних виїздів на море ніяких більших походів не було. На щасте наспіла нова війна Махмет-герая і Шагін-герая з Турками, і козаки брали в нїй участь, з потайною згодою польського правительства, що хотїло затримати союз з ґераями против Турків. Кілька разів ходили козаки в похід до Криму з тими своїми союзниками, добиваючи ся до Кафи, до Бахчісараю, і в однім з тих походів наложив головою й сам Дорошенко. Се було нещастем, бо його наступники не вміли покермувати так зручно козаччиною, не допускаючи її до суперечок з правительством; але якийсь чась все таки удавало ся підтримувати спокій.

Се був час коли не тільки між козаччиною, особливо вищими верствами її, але і між громадянством і в церковних кругах взяв гору настрій угодовий, компромісовий. Втомивши ся безплодною боротьбою, певна частина київського духовенства і української суспільности готова була йти на угоду з правительством, сподїваючи ся тим способом прийти до якихось спокійнїйших, можливійших відносин. На передї такого угодового напряму стояв Мелетий Смотрицький, славний український письменник і богослов. Збентежений тими гоненіями, що впали на нього після того як його висвячено на архієпископа полоцького, він виїхав був з України до Греків, і вернувши ся став намовляти православних до згоди з католиками. Потім набіть перейшов на унїю, коли та угода розбила ся о супротивленнє православних, і відкинений православними вмер скоро в Дерманськім монастири на Волини, що випросив собі від магнатів-католиків. Але не він оден хилив ся тепер до порозуміння з правительством і католиками. Хилив ся до згоди і новий архимандрит печорський, прославлений потім Петро Могила, а й сам митрополит Борецький вагав ся, поки не побачив рішучого невдоволення православних против яких небудь уступок правительству, католицтву і унЇї. Переважна більшість громадянства стояла по стороні правовірних, в роді Копинського, і против всякої угоди, і кінець кінцем змусила влади-ків залишити всякі переговори про се. Але все таке вже то одно, що з київських кругів не було побудок козакам до гострійших виступів против правительства—теж помагало спокійнїйшим відносинам, і якось згода стояла, хоч старшина сильно гнївала ся на правительство, що не цїнить всього того що вона робить для нього, всіх служб і послушности. Заступник Конєипольского на Україні. Стеф. Хмелецкий з свого боку підтримував добрі відносини з козацькою стороною і скільки від нього залежало, пильнував не наприкряти ся їй. Не дуже пильнував куруківських постанов—і до якогось часу згода стояла.

На гірше пішло, як вмер Хмєлєцкий, а натомість з шведської війни вернув ся знову на Україну завзятий ворог козаків Конєцпольский, і з ним незаплачене польське військо (з кінцем 1629 р.). Поляків розкватировано на Україні, на великім просторі (говорили, що Конєцпольский умисно їх роскидав, аби не вчинили бунту), і сї польські вояки сильно докучали козакам і всякій иньшій українській людности. Се викликало серед неї супротивлен-ня і бунти, а тим часом Конєцпольский домагав ся, аби у всім сповняли ся куруківські постанови і кождий непослух зараз збирався „кровю хлопською гасити". Гетьман козацький Грицько Чорний, потверджений правительством, сповняючи його накази, чи сам від себе стараючи ся, вислав жаданнє на Запороже, аби тамошнї козаки вийшли „на волость" і прилучили ся до реєстрового війська „для послуг воєнних". Коли ж ті не послухали, виписано їх з реєстру. Тоді Запорожці під проводом Тараса Федоровича весною 1630 р. рушили на волость. Чорного здурили, що йдуть в послушности, потім напали несподївано, вхопили його і приставивши до війська, засудили на смерть і стяли. Довідавши ся про се, реєстровцї почали тїкати до польського війська, що стояло в Корсуні. Запорожці, приступивши, почали їх добувати; прості реєстрові почали переходити до Запорозцїв, лишаючи старшину; міщане корсунські почали громити Поляків з свого боку; вояки польські мусїли утїкати з самою душею. Так почало ся повстаннє. Запорожці розіслали по Україні свої унїверсали, закликаючи всіх до війська—хто був козаком, або хоче ним бути, аби всі прибували, вільностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських ратували. Трівожні поголоски про якісь замисли Ляхів на православну віру, вже перед тим ходили особливо від церковних соборів, що відправляли ся літом 1629 р. за приводом правительства. Вони викликали велике невдоволеннє між козаччиною і народом на тих духовних, що брали в них участь, і на Ляхів, що до того їх приводили. Тепер сі трівожні чутки про польські замисли на віру православну почали чіпати ся до козацького повстання. Оповідали, що польське військо було розкватироване по Україні на те, аби винищити всіх православних, що Грицько Чорний був присяг на унїю й за те його вбито, а уніати ті гроші що нїби то збирали на школи, дали Конєцпольскому на військо, аби знищив православних, і таке иньше. Козацьке повстаннє переміняло ся на війну за віру. Купили ся виписчики, підіймало ся селянство, полохаючи шляхту та побиваючи жовнірів де запопало. Сим разом вийшло отже зовсім навпаки нїж 1625 р.: не Конєцпольский захопив несподівано козаків, а вони його, і перше ніж він постягав своїх вояків, котрих так необережно роскидав, повстаннє обхопило вже всю східню Україну і військо козацьке зросло не звичайно.

Не можучи зібрати зараз військо, Конєцпольский післав на місця повстання свого повірника Самійла Лаща, славного забіяку, а той почав „гамувати люде" по своєму. Він і між шляхтою був звісний, як останній розбійник, що нїкому не перепускав, нїкого не жалував з своєю бандою проклятою: оповідали, що на нїм було засудів за ріжні