Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

старушкові його батьків на «українців юдейської віри», подарувала йому іншу родинну історію, в якій, замість провербіальних погромів, теплилася свічками посеред Києва красуня синагога, і це було, далебі, презворушливо, — секрет же крився в тому, що зовсім не в «боротьбі зі стереотипами» була тут справа: просто Соля водномить відшукала з незнайомою людиною спільну тему — ту, що була щиро цікава їм обом. І так бувало завжди — і в усьому.

Між іншим, скоро вже зайшло за єврейське питання — розповідала, як перед першими виборами до Верховної Ради лютили її антисемітські листівки, що подекуди були з'явилися на стовпах: «Я просто бачити цього не можу, відразу здираю з м'ясом!» — гумористично-грізно розчепірювала для ілюстрації скорчені пальчики, ніби збираючись подряпати чиюсь «огидну» (улюблене слівце!) фізіономію (взагалі, як усі талановиті люди, була шалено артистична і з прекрасним почуттям гумору, тільки не акторськи-нав'язливим, як то найчастіше буває, — коли за всяку ціну тягнеться «ковдру на себе», щоб побавити публіку, — а дуже шляхетно дозованим, сказати б, «на гурманів»: наприклад, ніколи не розповідала анекдотів, зате напрочуд філологічно-винахідливо вміла потім «повернути» вам вашого анекдота у вигляді вплетеної в контекст цитати…). Згадую про ці розчепірені пальчики тому, що обурених тоді серед нашої інтеліґенції було чимало, але ні від кого іншого не випадало мені чути цього категоричного «здираю». Ситуація знакова, ба й символічна: обурення-бо — то не більше, ніж реакція на зовнішній подразник, українська історія здебільшого й розгорталася в такому-от «реактивному» способі («хіба-ревуть-воли-як-ясла-повні»!), а от простягти руку й здерти обурливий напис — здається ж, просто, ні? — то вже вчинок, або, як казали в давнину — «чин»: пряме проектування людиною себе на світ, не ре-акція — а таки «акція», латинське «дія» — без усякого принизливого «ре-». Акурат у цій «точці простягнутої руки» й починається заанґажованість — як запевняли екзистенціалісти, єдина моральна настанова, по-справжньому гідна людини. Соломія якраз і жила гранично активно, цебто на найвищому реґістрі людської гідности, і я, попри всі ритуальні самозапевнення про несповідимість шляхів Господніх, не можу позбутися гіркого відчуття, що в суспільстві не «реактивному», як наше, а бодай настільки «активному», як будь-яка з так званих «старих демократій» (де активність індивіда принаймні не збуджує в ближніх підозріливої недовіри та бажання негайно затлумити її на місці!), її вік не був би таким жахливо коротким — сил би вистачило на довше, і в фатальну хвилину вона, може, й не зомліла б, пішовши під воду… Тієї останньої своєї осени вона й узагалі була на межі виснаження, часто хворіла, і тільки десь незадовго до смерти переможно похвалилася, що нарешті навчилася казати «ні» на ті незліченні «соціальні замовлення», котрі продовжували сипатись на неї звідусюди:

— Уявляєш, дзвонять, — «Ви не могли б нам написати?..» — а я кажу: «Ні. Не могла б», — і мовчу!

— «Витримуєш паузу»?

— Ага, як у Моема! Де це було, в «Театрі»?

Ми тоді посміялися, обсмакувавши з усіх сторін її новонабуте вміння, і зійшлися на тому, що краще, звісно, було б навчитися казати оте «ні» трохи раніше — це ж скільки часу й сил у марних трудах «во спасеніє родіни» далося б заощадити! — ну, але принаймні краще пізно, ніж ніколи… А виявилося — таки запізно.

Правда, сама Соломія ніколи не грішила цим класичним самоїдством українського інтеліґента (вперше його озвучив іще Франко), — мовляв, «що б з мене було», якби лиха доля та не закинула мене в це українське болото… Ще на початку дев'яностих на моє розпочате, було, в цьому жанрі скигління зареаґувала зі своєю характерною «воротарською» швидкістю — перебивши одним-єдиною фразою: «А якби ти народилася де-небудь в Африці?». А й справді, подумала я, уявивши собі на хвилиночку огром усіх занапащених африканських талантів, що навіть освіти не мають як здобути, і тут-таки засоромившись власної слабодухости — ніби світло вона мені в свідомості перемкнула… Це, між іншим, була типово Солина манера розраджувати — абсолютно «несиропна», «несюсюкальна», на позір суто раціональна, але щоразу той «арґумент на користь», той неодмінний позитив, «сонячна сторона», яку вона, сама людина винятково сонячна, примудрялася відразу ж розгледіти в хай хоч якій позірно безвихідній ситуації, виявлявся безпомильно точним і єдино дієвим. Узагалі, в ролі подруги вона була незмінною — і не лише для мене! — «старшою сестрою», тим плечем, на яке завжди можна було спертися, потелефонувавши, вилитися своєю черговою «екзистенційною кризою» о якій завгодно порі, щоб почути у відповідь Солине розважливо-готовне: «Нічого страшного…», — і тут-таки з непохитним «швейківським» оптимізмом (хто сказав, начебто це тільки чеська національна риса, а українці того не вміють?!) витягався на світ який-небудь «аналогічний випадок» із Солиної «бездонної шухлядки», напхом напханої найрізноманітнішими житейськими історіями — мертвих і живих, в Украйні й не в Украйні, класиків і сучасників, родичів, друзів і випадкових знайомих, — якби наші письменники так любовно тримали в пам'яті такий невичерпний запас чужих життєвих сюжетів, яку ми мали б літературу!.. Годі уявити, скількох людей вона в такий спосіб «тягла на собі» — з готовністю підставляючи плече в трудну хвилину (опівнічний дзвінок, тривожний Солин голос: «Ти знаєш, що сталося з Н.?» — Н., наша спільна знайома, потрапила в психіатричну лікарню, і Соля взялася відразу ж енергійно розробляти програму дій: у мене-бо, внаслідок сумного досвіду з душевнохворими «фанами»-переслідувачами, завелися деякі впливові знайомства серед психіатрів, і Соля виклала свій план пункт за пунктом: знайти путящого діагноста, вийти через моїх знайомих на адміністрацію лікарні, щоб забезпечити Н. належний догляд тощо, — я не згадувала би про цей випадок, бо з таких випадків, непомітних, як бісеринки в ґердані, великою мірою складалася повсякденна тканина її життя, якби не одна обставина: це було менше ніж за місяць до її власної смерти. Не виключаю, що й у свій останній земний день вона ще встигла кимось поклопотатися…).

***

Авжеж, для сторонніх вона була «залізна леді» — невразлива, всепереможна, недосяжна в сліпучому блиску своїх звершень, як у бойових обладунках, і вона сама повсякчас старанно підтримувала цей імідж, — не лише тому, що знала, як небезпечно розкриватися на людях зі своїх слабкостей (людська зграя загризає слабкого так само, як і вовча), а й із міркувань, не побоюся сказати, «ідейних»: ненавиділа хронічне українське народне бідкання, споконвічний рабський жанр жалів і нарікань, із просто-таки вогнедишною пристрастю! Характерна сценка: Соля паркує машину перед рестораном «Рішельє», — ми приїхали з нею повечеряти, чи, за її власним виразом, — «взятись за руки, коли каналізація підступає» (як методичний «німець», вона намагалася надати цим нашим