Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

майстер, ось ти мені й скажи: коли ми будемо в протоці?

— Не раніше, ніж вона закриється, — відрізав плотар. — Нас занесло назад майже на три дні подорожі! Про що ти думав, коли збирав таку купу дерева на один катамаран зі зламаним колесом? Де ти зібрався плавати — в калюжі?!

Майстер-плотар говорив умисно гучно й немовби співуче. Ремиш міг бачити його зуби й навіть маленький язичок, що тремтів глибоко в горлі. Майстер, сорому не знаючи, перекладав на Ремиша вину за всі невдачі походу. Зрозуміло було, як Імператорське світло: тепер він звинуватить торгівця перед усіма й зажадає грошей.

— Ти бачив цей пліт, коли брався його гнати, — сказав Ремиш, не піднімаючи голосу. — Ти бачив і катамаран, і колесо. Ти взявся до роботи. Роби її як слід.

— Ти обіцяв мені заплатити за роботу! І мені, і команді!

Ага. Ось воно.

— Я обіцяв заплатити після рейсу.

— Рейс закінчено! Ми запізнились до кінця високого сезону!

— Ми ще не запізнились, — крізь зуби сказав Ремиш. — Якби ти крутив колесо, а не тратив час на крик…

— Пізно крутити колесо! Усе, ми своє відкрутили і хочемо розрахуватися просто зараз!

Із юрби плотогонів вилетіли два-три схвальні вигуки. Люди стояли пліч-о-пліч, відводячи очі, щоб не скидатись із Ремишем очима; більшість була зовсім не бунтівники. Будь-який з них — майже будь-який — був готовий піти назад п’ятами.

— Розрахунок, — сказав Ремиш із гучним сміхом. — Авжеж. Можливо, ви чекаєте, що я розсиплюся купою реалів? Чи перетворюся на мішок із золотом? Де я візьму вам гроші, коли дерево не продано?!

Це була його помилка. Навіть ліниві й добродушні плотогони, навіть ті, хто симпатизував торгівцю й не бажав йому злого, виразно відчули в цю мить, що їх ошукано. Намарно ночі й дні на відкритому вітрам і дощам плоту, намарно важкий труд у колесі: вони повернуться до своїх родин без копійки в кишені, а вдома їх чекають, і зима підступає.

Почулось ремство. Стиснулись кулаки. Ремиш із тугою зрозумів, що випустив ситуацію з-під контролю, — бунт схожий був на некерований важкий пліт, несений хвилями й вітром.

— А нам яке діло, де ти візьмеш гроші? — вигукнув хтось із задніх рядів.

— Ти обіцяв нам заплатити!

— Сам спробуй-но колесо покрутити!

— А нашим дітям — з голоду пухнути?!

— Ми працювали на тебе!

— Ви нічого не заробили.

Торгівець підстрибнув з несподіванки. Голос почувся з-за його спини. Ремиш озирнувся; гекса стояв, схрестивши руки на грудях. Плаща на ньому не було, срібляста кольчуга тьмяно поблискувала в промінні низького сонця. За спиною стирчало руків’я довгого меча.

Поява друга-приятеля на боці торгівця збентежила плотогонів:

— А тобі що?

— Ти чого, Розвіяре?

Зніяковіння змінилось на роздратування:

— А ти хто такий? Чого тобі треба? Забирайся, поки кості цілі!

— Гекса! — крикнув хтось із задніх рядів.

Пасажир усміхнувся. Плотогони позадкували від цієї посмішки, і сам Ремиш відчув, як щось болюче стискається в животі.

— Так, гекса, — м’яко сказав пасажир. — Але мова не про це. Ви нічого не заробили, бо тут, посеред моря, ваш пліт — купа сміття. А я знаю місце, де за нього заплатять.

— Тільки не порт Фер, — пробурмотів Ремиш.

Плотогони разом замовкли. Фер було славетне зисковною торгівлею. Зисковною та небезпечною.

— Я куплю цей пліт, — сказав гекса. — Я зійду на берег і повернуся з грішми. Може, хтось захоче мене супроводжувати?

Він скинув на натовп недбалим поглядом, мов не звертаючись ні до кого зокрема, однак торгівець помітив, як перезирнулись плотогони Яшма та Картуз — молодий і пристаркуватий.

— Я куплю пліт за ціною шановного Ремиша, — повторив гекса. — Якщо шановний Ремиш погодиться мені його продати.

* * *

Ночами порт Фер обходився без світла, тільки де-не-де мигали на вулицях вогники. На плоту торгівця Ремиша запалили сигнальний ліхтар; такі ж ліхтарі, полохливі й тьмяні, розсипались по гавані. Де-де стояли на якорі великі судна, але більше було човнів і маленьких домашніх плотів: багато мешканців порту воліли ночувати на воді, і, кажуть, міський голова теж. Уночі в спустілих крамничках і конторах господарювали темні пани, нічні барони, і варта перечікувала «мертву пору» за міськими стінами.

Гавань мерехтіла вогнями, але берег лежав у темряві. Неможливо було уявити, що тут розкинулося величезне місто, де сплять і працюють тисячі людей. Яска сиділа на краю плоту, схрестивши ноги під широкою селянською спідницею.

— Ти тут був коли-небудь?

— Бував. Доводилось.

— Там небезпечно, — сказала Яска, і ніздрі її роздулись. — Багато людей… Неспокійні. Злі. Не хочеться мені туди йти.

— Тобі й не треба. Принаймні до ранку.

— Ти залишиш мене саму?

— З Луксом. Нема чого боятись.

— Значить, ти сам підеш на берег?!

— Не сам. Картуз і Яшма підуть зі мною.

— Ці плотогони? Послухай, Розвіяре…

Він поцілував її й піднявся:

— Побачимося вранці.

Яска підхопилася слідом:

— Послухай, я ж маг! Я можу… Чому ти не береш мене з собою?!

Він не міг би їй пояснити, навіть якби захотів.

— Це справа не для мага, Яско. Це моя справа. Побачимося вранці.

Він вивільнився з її рук. Лукс походжав по плоту, похльоскуючи себе по боках смугастим хвостом, то випускаючи, то забираючи кігті.

— До завтра, — сказав йому Розвіяр.

Кілька останніх днів звіруїн напружено думав, міркував, шукав аргументи; раз п’ятнадцять намагався вкрадливо, або наполегливо, або умисно байдужно переконати свого вершника, відрадити, примусити відмовитись від заміру. Кінець кінцем упав у відчай і заявив, що Розвіяр упертий, мов стара печірка, і якщо йому охота йти на певну смерть після всього, що їм удалось пережити, — так йому й треба.

— До завтра, Луксе.

Він сунувся до краю плоту. Лукс наздогнав його. Важкі лапи лягли на плечі. Розвіяр ледве встояв.

— Що мені робити? — Лукс скалив білі зуби. — Як тебе, дурня, втримати?!

— Вибір вершника, — з осміхом озвався Розвіяр. — До того ж, тобі лишається Яска. Якщо мене вб’ють, вона буде тільки твоя.

Розвіяр говорив, усміхаючись, дивлячись Луксові в очі; лапи зірвалися з його пліч. Лукс поточився, скулившись, ніби від болю:

— Навіщо… так?!

— Не говори мені дурниць під руку, — жорстко сказав Розвіяр. — Побачимося вранці.

* * *

Картуз, старий пройда, подав сигнал ліхтарем. Підійшов, ляскаючи лопатями, маленький човен; Розвіяр мимоволі здригнувся. Човен був точнісінько як той, у якому його відвезли з «Луски» на рабський ринок.

Погонич, оброслий рудим волоссям мало не по самі брови, без питань прийняв на борт Розвіяра, Картуза й молодого Яшму. Розвіяр звикнув ставитись до молодшого плотогона як до хлопчиська, хоча той був, мабуть що, не молодший за нього самого. Яшма був родом з околиць