Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Фер, у нього водилися в місті друзі, і більше, ніж плотарем, він хотів би стати нічним розбійником. Яшма багато знав і ще більше говорив, і часом з його балаканини Розвіяр примудрявся вихопити корисні відомості.

Картуз був незмірно ціннішим. Власне, весь розрахунок Розвіяра стояв передусім на Картузі. Якщо той не зможе або не захоче виконати обіцяне, поїздка до Фер виявиться саме тим, чим уявлялася Луксу: безглуздим самогубством.

Човен, майже квадратний, сидів глибоко у воді. Ляпало гребне колесо за кормою. У барабані стрибали їздові ляскуни, напрочуд підтягнені, майже без жиру. Мимо пропливали вогні плотів і човнів; ближче до міста їх було дуже багато, вони вишикувались на воді, створюючи подобу кварталів і вулиць між ними.

Човен не заглибився у фіорди, якими ряснів берег, а підійшов до одного з бокових причалів. Це був довгий настил, чи то міст, чи то понтон на порожніх бочках. Причальні тумби були пусті. На краю настилу, між морем і землею, височіла шибениця, і на ній погойдувалось мертве тіло.

— Ти ба, — сказав Яшма.

— Замовкни, — відказав Картуз.

Розвіяр дуже чітко бачив кожну дрібну зірочку, що прозирнула крізь нетісні хмари, кожний вогонь, подрібнений на воді, кожний ґудзик на одязі шибеника. Він мовчки розплатився; Картуз, перш ніж вибратись із човна, перекинувся із човнярем кількома нерозбірливими словами.

Вони пішли по настилу, який, хоч і підстрибував під ногами, більше належав твердій землі, ніж морю. Коли настил закінчився, коли Картуз піднявся по дерев’яних сходах і вивів супутників у вузький і темний припортовий провулок, Розвіяр навіть спіткнувся. Він так звик до похитування плоту під ногами, що йому здавалось тепер: берег хитається.

Картуз запалив потайний ліхтар. Вони йшли — пробирались — нічними вулицям Фер, з їхніми щільно зачиненими віконницями будинків, замкненими воротами й хвіртками, залізними, мов у фортеці, дверима. Розвіяр намагався згадати, чи не проходив він по цих вулицях давніше, у компанії з інтендантом Шлопом, але місто вночі було разюче несхоже на денну свою іпостась. Із темних провулків їх проводжали очима; Розвіяр ішов, поклавши долоню на руків’я меча, прекрасно розуміючи, що від арбалетного вистрілу впритул не захистить ніяка кольчуга.

— Стій, — сказав Картуз. — Чекайте.

І пішов кудись у темряву. Розвіяр зостався з Яшмою; парубійко нервувався, знай починав насвистувати, потім уривав свист і крутив головою, ніби його покликали. Він не радів, що вплутався до авантюри: спротивілий, вогкий і хиткий пліт тепер здавався затишною оселею, покинутою в лиху годину.

Розвіяр подумав про Лукса й пошкодував про свої останні слова. Він уявив, як звіруїн і Яска дивляться тепер на темне місто, невидиме, але добре відчутне в темряві: нічний порт Фер, територія беззаконня. Він сказав їм: «Побачимося вранці». Можливо, він переоцінив свої сили.

Він подумав про Яску, про її нестійку могутність, про її страх перед власною магією. «Чому ти не береш мене з собою?!» Він поставив би Яску, як зброю і як щит, вона б викликала блискавку з неба… І пішов би гуляти поголос про могутнього й бунтівного чарівника, і Яску вбили б за декілька днів — стрілою в спину, отруєною голкою, чашею з отруєним питвом. Розвіяра струснуло; Яшма подумав, мабуть, що він тремтить зі страху.

Могутній маг має бути оточений стіною щитів і гостроколом списів, думав Розвіяр. Сильна магія відступає перед могутньою, могутня — перед великою. Але навіть велика магія має ходити обачно, щоб не послизнутись і не розбити голову об камінь. Якщо я виживу в цю ніч — ніколи більше не попрошу Яску про магічну послугу. Ніколи.

У темній щілині провулка перемовлялися свистячі голоси. Розвіяру здавалося, що він розрізняє бурмотання Картуза — то примирливе, то роздратоване. Розмова погучнішала, у голосі старого плотогона виразно прорізався страх. Щось пішло не так, чи то старих друзів Картуза не виявилось на місці… Чи то вони йому більше не друзі.

Яшма облизнув губи. Ворухнув гострим борлаком:

— Гей… Щось-то… може, підемо?

— Стій, — крізь зуби велів Розвіяр.

Картуз повернувся. Він був злий, лисина почервоніла, у світлі тьмяного ліхтаря блиснули зуби:

— Ну що? Ходімо… Ти, той, якщо не даси їм, чого загадають, — він повернувся до Розвіяра, — нас обох над ранок на смітнику підберуть… І тебе! — Картуз підтягнув за комір Яшму, який із тугою розглядав найближчі темні підворіття. — Тільки смикнись — пристрелять… Ну, ходімо!

* * *

— Меч знімай.

У вузькому коридорі було так світло, мов удень. Розвіяр замружився; чоловік з рудуватою борідкою, зі світлим волоссям до пліч здався йому знайомим, і ціла мить спливла, перш ніж Розвіяр зрозумів: це вершник-звіруїн. Людина з Нагір’я.

Він відстібнув піхви.

— Ще маєш зброю?

Розвіяр віддав ножі.

— Ще?

Розвіяр похитав головою. Нагір швидко, звикло обмацав його рукави та халяви, легко провів долонями по Розвіярових боках. Дзвякнула кольчуга.

— Проходь, — сказав нагір.

Розвіяр увійшов у цілковито темну кімнату, що вдень правила, напевно, за аптеку. Тут пахло незвично й різкувато, але не гидко. Розвіяр зупинився у дверях, чекаючи, поки очі звикнуть до темряви. Нагір стояв за спиною.

— Ходи сюди, — сказали з глибини кімнати.

Розвіяр пройшов уперед, виставивши руки. Намацав край столу й обійшов його.

— Сядь.

Він почав розрізнювати силуети. У кімнаті крім нього було двоє, якщо не рахувати нагора, який нечутно дихав у потилицю.

Йому підсунули дзиґлик. Він сів.

— Ти гекса?

— Так.

— Якщо Картуз набрехав, якщо ти прийшов, щоб плескати язиком… Чого тобі треба?

— Я хочу тобі дещо запропонувати, Новку.

Людина, що сиділа перед ним у темряві, чи то загарчала, чи то засміялась:

— Хто ти такий, щоб називати мене на ім’я? Може, тобі набрид язик у тебе в роті?

— Не набрид. — Темрява заважала Розвіяру, він не бачив очей співрозмовника. — Мені дуже пощастило, що я тебе здибав сьогодні. І тобі дуже пощастило. Не хочеш спитати мене про що-небудь?

— Якщо ти блефуєш, зухвальцю, я шинкуватиму тебе довго й зі смаком, — помовчавши, сказав нічний барон. — Про що тебе питати?

— Наприклад, чия на мені кольчуга.

— Чия?

— Імперського вартівника, наїзника на криламах, якого я вбив нещодавно. А перед смертю допитав.

— Непогано, — пробурмотів Новко. — Ти приніс мені її в подарунок?

— Ні, бо вона моя. Але як хочеш — матимеш таких скільки завгодно, і твої бійці — теж.

— Ти божевільний, — сказав Новко з цікавістю.

— Тепер спитай, що мені сказав між іншим цей бідолаха-вартівник.

— Що сказав бідолаха?

— Що Фер ще не став частиною Імперії. Війська підкорять перше Нагір’я, і тільки потім прийдуть у Фер. Питання часу… А тепер запитай, від кого я вперше дізнався про тебе, Новку, після смерті Нігтя.

— Від кого?