Джейн Остін - Гордість і упередженість

Дарсі проводжав їх до карети, то тут уже міс Бінглі нарешті дала волю своїй критиці, гудячи характер Елізабет, її поведінку та її вбрання. Але Джорджіана не стала її підтримувати. Для гарного ставлення до Елізабет їй було достатньо рекомендації, яку дав її брат: хіба ж він міг помилятись у своїх судженнях про людей? А вирази, в яких він висловлювався про Елізабет, не залишили Джорджіані жодної можливості думати про неї інакше, ніж як про дівчину красиву і привітну. Коли Дарсі повернувся до зали, то міс Бінглі не могла не повторити йому частину того, що вона говорила його сестрі.

— Як погано виглядала Еліза Беннет сьогодні вранці, містере Дарсі! — вигукнула вона. — Я ще не бачила, щоби хтось так мінявся в гіршу сторону, як вона після цієї зими. Вона так засмагла, стала якоюсь вульгарною! Ми з Луїзою зійшлися на тому, що ніколи б її не впізнали.

Такий відгук містеру Дарсі явно не сподобався, та він обмежився стриманою відповіддю, зазначивши, що не помітив у ній якихось змін, окрім досить сильної засмаги — що зовсім не є якоюсь дивиною, коли люди багато подорожують улітку.

— А я зі свого боку, — ніяк не могла заспокоїтися міс Бінглі, — мушу зазначити, що ніколи не вбачала в ній ніякої краси. Її обличчя є надто вузьким, колір його — якийсь тьмяний, а риси — зовсім не вродливі. Її носу бракує чіткості — лінії його невиразні. Зуби — більш-менш гарні, але не більше. Що ж до очей, котрі декотрим здалися такими прекрасними, то я не вбачаю в них нічого особливого. Вони мають уїдливий та непривітний вираз, і він мені не подобається; увесь її вигляд — це відразлива, позбавлена смаку самовпевненість.

Якою б переконаною міс Бінглі не була стосовно симпатії містера Дарсі до Елізабет, усе одно це не було найкращим способом сподобатися йому самій; але люди розгнівані рідко коли бувають розважливими; тож коли вона нарешті побачила, що він почувається явно некомфортно, то вирішила, що її слова мали успіх. Однак Дарсі вперто продовжував мовчати, тому вона, вирішивши будь-що змусити його заговорити, продовжила:

— Пам'ятаю, коли ми вперше зустрілися з нею у Гертфордширі, то були вкрай здивовані, що всі вважали її там красунею. Я добре пам'ятаю, як колись увечері, після їхнього обіднього візиту до Недерфілда, ви сказали: «Вона — і красуня?! Та це все одно, що назвати її матір розумницею та дотепницею». Але потім ви, здається, стали про неї кращої думки і свого часу вважали її досить вродливою.

— Так, — відповів Дарсі, більше не бажаючи стримуватись. — Але я думав так лише на самому початку нашого знайомства, бо вже багато місяців вважаю її однією з найвродливіших серед тих жінок, яких я знаю.

Сказавши це, він вийшов, залишивши міс Бінглі можливість утішатися думкою, що своєю настирливістю вона зашкодила тільки самій собі.

По дорозі додому місіс Гардінер та Елізабет обговорювали все, що відбулося під час візиту, але не те, що цікавило їх найбільше. Вони в подробицях розібрали поведінку та зовнішній вигляд усіх, кого вони бачили, за винятком лише тієї людини, яка більше за інших володіла їхньою увагою. Вони говорили про його сестру, його друзів, про його будинок, про фрукти, що подали до столу, — про все, крім нього самого. Тож Елізабет страшенно кортіло дізнатися, що про нього думає місіс Гардінер, а місіс Гардінер страшенно кортіло, щоб її племінниця першою почала розмову на цю тему.

Розділ XLVI

Елізабет була дуже розчарована, коли, прибувши до Лембтона, не знайшла там листа від Джейн; це розчарування виникало щоранку, але на третій день їхнього там перебування її доріканням був покладений край (і звинуваченням на адресу сестри також), бо нарешті від останньої прийшли аж два листи відразу, причому на одному з них стояла позначка, що спочатку його було надіслано кудись не туди. Елізабет це не здивувало, бо адресу Джейн написала дуже нерозбірливо.

Листи принесли якраз тоді, коли вони збиралися піти на прогулянку; тож її дядечко та тітонька пішли гуляти самі, а Елізабет зоставили одну, щоб та могла спокійно насолодитись їхнім прочитанням. Спочатку треба було прочитати листа, що помандрував за невірною адресою; його було написано п'ять днів тому. На початку листа йшлося про всі їхні дріб'язкові справи та про зустрічі, а також про типові провінційні новини, та друга частина, датована днем пізніше, була явно написана у стані збудження і містила відомості набагато важливіші. Ось про що в ній ішлося:

«Моя дорога Ліззі! Після написання вищезгаданого сталася річ украй неочікувана і надзвичайно серйозна; але не бійся — нічого поганого з нами не трапилось, і всі ми почуваємося добре. Те, про що я збираюся розповісти, стосується нашої бідолашної Лідії. Вчора вночі, коли ми вже полягали спати, нам принесли термінового листа від полковника Форстера, котрий повідомив нас, що вона втекла до Шотландії з одним із його офіцерів, а якщо по правді — то з Вікхемом! Ми просто отетеріли. Однак здається, що для Кітті це не стало абсолютною несподіванкою. Боже, який жаль! Цей шлюб є дуже нерозважливим і вкрай недоречним для них обох! Але я хочу сподіватися на краще, на те, що, може, він усе ж таки має не таку погану вдачу, як нам здалося. З тим, що Вікхем бездумний та нерозбірливий, я можу погодитися, але цей крок (який не дає нам приводу для засмучення) не засвідчує наявності якоїсь поганої риси характеру. Принаймні його вибір є щиросердим і безкорисливим, бо він знає, що наш батько не в змозі хоч чимось її забезпечити. Наша бідолашна матінка просто вбита горем. Тато ж переносить цю подію не так важко. Як добре, що ми не переповіли їм усього того, що говорилося не на користь Вікхема! Нам і самим слід тепер про все це забути. Припускають, що вони поїхали в суботу близько півночі, але їх відсутність помітили тільки учора о восьмій ранку. Вістовика послали відразу ж. Люба Ліззі! Уявляєш — вони, напевне, проїхали за десять миль од нас! Наскільки ми зрозуміли з листа, незабаром до нас прибуде полковник Форстер. Лідія залишила декілька рядків для його дружини, повідомивши їй про їхній намір. Мушу закінчувати, бо я не можу надовго залишати бідолашну матінку. Боюся, ти не зможеш розібрати, що я там похапцем написала, бо я й сама ледь розумію написане».

Не лишаючи собі часу для роздумів і ледь розуміючи свої власні почуття, Елізабет, закінчивши першого листа, відразу