Стівен Кінг - Що впало, те пропало

якби й не залишив, сокирка навряд чи допомогла б. МакФарланд так само здоровезний, як Енді, тільки на відміну від Енді він не гладкий і не м’якотілий, як кисіль. МакФарланд виглядає сильним.

Але нічого, заспокоює себе Морріс. Це лайно не таке вже лайно, бо старий вовк — вовк досвідчений, умілий. Таким йому й треба бути зараз — умілим.

МакФарланд не чекає його біля порога, але не встигає Морріс полегшено зітхнути, як одразу ж з’являється думка, що перевіряльник може чекати нагорі. Але навіть не в коридорі. Можливо, він обзавівся універсальним ключем, за допомогою якого може потрапити до будь-якого приміщення цього паскудного, пропахлого сечею місця.

«Спробуй мене, — думає він. — Спробуй мене взяти, скурвий сину». Але двері замкнені, кімната порожня, і не схоже, щоб її обшукували, хоча він припускає, що МакФарланд зробив би це обережно… уміло…

Але незабаром Морріс називає себе ідіотом. Якби МакФарланд обшукав його кімнату, він би вже чекав на нього з двійкою копів, і в копів були б напоготові кайданки.

Незважаючи на це, він відчиняє двері шафи, аби перевірити, чи на місці сумки. Вони там, де він їх залишив. Він дістає гроші й перераховує. Шістсот сорок доларів. Не таке вже й багатство, навіть близько не таке, що було в сейфі Ротстайна, але й не так уже й погано. Він кладе гроші назад і застібає блискавку на сумці. Потім сідає на ліжко, піднімає руки й дивиться на них. Вони тремтять.

«Треба це звідси забрати, — думає він. — І зробити це завтра зранку». Але куди?

Морріс лягає й дивиться у стелю. Через деякий час засинає.

13

Ранок понеділка чистий і теплий, на термометрі перед Міським Центром — сімдесят[102], коли сонце ще навіть не остаточно піднялося з-за небокраю. У школі ще тривають заняття, вчитися залишилося два тижні, але сьогодні буде перший по-літньому спекотний день, день, який змушує людей витирати потилиці, мружитися на сонці й говорити про глобальне потепління.

Коли о пів на дев’яту Ходжес заходить до свого офісу, Холлі вже там. Вона розповідає йому про вчорашню розмову з Тіною й питає, чи не хоче Ходжес поговорити з Говардом Рікером, відомим як Ріккі-хіппі, якщо історію про гроші не вдасться дізнатися від самого Пітера. Ходжес погоджується й каже Холлі, що це відмінна думка (від чого вона вся аж сяє), але про себе думає, що розмова з Рікером не знадобиться. Якщо він не зможе розколоти сімнадцятирічного пацана — який і так, імовірно, тільки на те й чекає, щоб із кимось поділитися тим, що його гнітить, — йому треба кинути роботу й переїхати до Флориди, притулку багатьох відставних поліцейських.

Він просить Холлі початувати сьогодні Сауберса на Гарнер-стрит, коли закінчаться уроки. Вона погоджується, за умови, що їй самій не доведеться з ним розмовляти.

— Не доведеться, — запевняє її Ходжес. — Якщо побачиш його, тобі слід просто зателефонувати мені. Я обійду квартал і перехоплю його. У нас є його фотографії?

— Я скачала собі шість штук на комп’ютер. П’ять зі шкільних щорічників й одну з бібліотеки на Гарнер-стрит, де він підробляє. Ходімо, подивимося.

На кращій фотографії — портретний знімок Піта Сауберса в темному спортивному піджаку та краватці — стоїть підпис: «СТУДЕНТСЬКИЙ ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ ВИПУСКУ 2014 РОКУ». Він темноволосий і досить гарний. Схожість із молодшою ​​сестрою в очі не впадає, але є. З фотографії на Ходжеса дивляться розумні блакитні очі. У них можна розгледіти найменшу жаринку веселості.

— Може, відіслати їх на імейл Джерому?

— Уже відіслала. — Холлі посміхається, і Ходжес думає (він завжди так думає), що посміхатися їй треба частіше. Посміхаючись, Холлі перетворюється майже на красуню. Хіба що не вистачає трохи підводки для очей. — Як же приємно буде знову побачитися з Джеромом.

— Що в мене сьогодні вранці, Холлі? Є що-небудь?

— Суд о десятій. Напад.

— Так, дійсно. Хлопець, який своєму шурину наваляв. Белсон Бритоголовий Боєць.

— Давати людям прізвиська недобре, — зауважує Холлі.

Імовірно, це так, але суд — справа не з приємних, і необхідність іти туди сьогодні особливо обтяжлива, нехай навіть засідання триватиме не більше години, якщо, звичайно, суддя Віггінс не змінилася з того часу, коли Ходжес ходив у поліцейських. Піт Гантлі називав її Бренда Віггінс ФедЕкс[103], оскільки вона завжди відзначалася винятковою пунктуальністю.

Бритоголовий Боєць — це Джеймс Белсон, чий портрет, імовірно, мав бути ілюстрацією до статті «білий непотріб»[104] у словнику. Він живе в районі Еджмонт-авеню, який іноді називають Край Дикунів. За умовами контракту з одним міським автомагазином Ходжесові довелося зайнятися розшуком «Акури Ем-Ді-Ікс»[105] Белсон, внески за яку Белсон припинив виплачувати кілька місяців тому. Коли Ходжес прибув до напіврозваленого будинку Белсона, ні самого Белсона, ні машини там не виявилося. Місіс Белсон — дамочка, яка виглядала, як кінь, на якому довго скакали й поставили в стайню, не почистивши, — повідомила йому, що «Акуру» украв її брат Гові. Вона дала йому його адресу, теж у Краю Дикунів.

«Я Гові не люблю, — сказала вона Ходжесу, — але вам би краще поквапитись, поки Джиммі його не вбив. Коли Джиммі божеволіє, він не вірить у слова, одразу починає бити».

Коли Ходжес приїхав, Джеймс Белсон дійсно був зайнятий побиттям Гові. Справу свою він робив держаком граблів, лиса голова виблискувала потом на сонці. Шурин Белсона лежав на порослій травою під’їзній доріжці біля заднього бампера «Акури», безуспішно намагаючись хвицнути ногою Белсона й захистити закривавлене обличчя та зламаний ніс руками. Ходжес устав позаду Белсона й заспокоїв його Веселим Ляпанцем. До полудня «Акура» повернулася на стоянку магазину, і Белсону Бритоголовому Бійцеві тепер доводиться відповідати за напад із застосуванням фізичної сили.

— Його адвокат спробує виставити тебе поганим хлопцем, — говорить Холлі. — Він запитає, як ти нейтралізував містера Белсона. Будь готовий до цього, Білле.

— Я тебе благаю, — утомлено вимовляє Ходжес. — Я просто стукнув його один раз, щоб він не вбив свого шурина, от і все. Застосував допустиму силу й здійснив затримання.

— Але ти використовував зброю. Якщо конкретно, шкарпетку, наповнену металевими кульками.

— Так, але Белсон цього не знає. Він стояв до мене спиною. А інший хлопець був майже непритомний.

— Добре… — Але вигляд у неї стривожений, а зуби все покусують те місце, яке вона прикусила в розмові з Тіною. — Просто я не хочу, щоб у тебе були неприємності. Обіцяй, що будеш стримуватися. Обіцяй, що не станеш кричати, розмахувати руками або…

— Холлі. — Він бере її за плечі. Ніжно. — Вийди на вулицю. Викури сигарету. Заспокойся. Усе